Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

загине. Але якщо кожен із нас щогодини буде боротися за Цивілізацію в собі — ми виживемо, ми виграємо і препомножимо спадщину Хазяїв. І настане день, коли наші власні уміння і здобуті нами знання перевершать уміння і знання Хазяїв…»

(«Сказання про Лідера»)

Частина третя

* * *

Поселення було обнесене частоколом, і на загострених верхівках високих колів сиділо післяполуденне сонце. Замість однієї стіни стояв обліплений брудом важкий тягач, що загруз у землі. На дні ковша поблискувала дощова вода.

Дим постукав. Йому довго не відчиняли — розглядали прибульця в щілину і шепотілися. Потім скрипнули петлі, й важкі двері відчинилися; за частоколом було темно і задушливо.

— Тьху, — сказав молодий хлопець із самострілом на плечі. — Ти хто такий, дядьку?

— Дим-Луговий, — сказав Дим. — Відбився від отари.

— Усі ми тут відбилися, — сказав хлопець. — Хочеш залишитися? Давай, місця вистачить, двох уранці вовки роздерли…

Дим огледівся. Очі його звикали до напівмороку.

Простір усередині частоколу був укритий величезним шматком брезенту. Ні на що не звертаючи уваги, возилися в соломі діти. Віддалік стояли жінки — виснажені, худі, втомлені. Насторожено дивилися на Дима.

Чоловіків не було видно.

— Усі в полі, — сказав хлопець. — Тут у нас просто: встиг зжати — твоє щастя. Не встиг — голодуй. Зі смолоскипами ходимо — однією рукою вогонь тримаєш, другою — траву загрібаєш. Тільки їм наші смолоскипи не дуже страшні.

— З вовками живете? — запитав Дим.

Жінки переглянулися.

* * *

— Високий дім, — Карі-Гайовий вилаявся, як плюнув. — Високий дім, щоб його… зібрали людей — укріплення будувати. Голод… Біженців набралося на кожен дім зайвих по п’ять десятків. Ні травинки… Які укріплення? Для чого? Кого зміцнювати, коли жратва вся під вовком залишилася? Вогні палили… До півночі звідси один розумник півстепу випалив. Вовків лякав. Великий Лідер! Діти зголодалися — ребра стирчать. Ну я і послав до біса високий дім, усю цю хрінову цивілізацію… Три родини зібрав — і сюди. На тягачах колоди підтягували, за день частокіл поставили, дітей сховали…

— Тягач на ходу? — запитав Дим.

— Де там, — Карі махнув рукою. — Паливо вийшло. Звідкіля паливо? Оливи немає… Ось, замість стінки поставили. Хоч яка буря, а встоїть. Таки користь…

— Як же тут жити? — запитав Дим.

— Мовчки, — сказав Карі. — Дітей годуємо. На зиму запасли вже дещо… Вода є. Перезимуємо. Взимку вовки голодні будуть, але частоколу їм не здолати.

— Тут ще хтось живе? — запитав Дим.

— На колишній заставі, — помовчавши, повідомив Карі. — Теж три родини. Це сьогодні день кепський — вовки двох завалили… А так — чергових ставимо на вишці, дітей випускаємо попастися, розім’ятися. Вовка, адже його видно здаля, якщо око треноване…

Дим подивився на небо; сірий трикутник його був прямо над головою. У дірі брезентового даху.

— Ось, — Дим стяг із плечей свій бувалий у бувальцях балахон. Карі спершу прищулився, потім відхилився:

— Де це тебе? Не заразне, га?!

— Це стрижка, — сказав Дим. — Я був у Хазяїв.

* * *

Несподіванок не передбачалося.

Те, що ще недавно було країною, цивілізацією, розпалося тепер на вогнища, острівці. На кормних полях господарювали вовки; там же, захищаючись по можливості чи просто поклавшись на долю, маленькими отарами жили переселенці, які надали перевагу повному небезпек життю, а не повільній смерті від голоду.

Стара лінія укріплень ще трималася — великою мірою завдяки тому, що вовкам вистачало поживи в степу.

Дим пробрався за укріплення на світанку — одурілий від недосипання молодий солдат довго дивився на нього, ніби на примару, потім в’яло махнув рукою в бік міста:

— Якщо у тебе немає талонів на брикет, то краще й не сунутися…

Дим не почув попередження.

Через два дні він сидів у знайомому будинку з дзвіночком над вікном. У будинку було порожньо; ширми, акуратно складені, стояли біля стіни.

— Вибач, — сказав старий. — Почастувати тебе нічим. Ось, пригорща потерті з брикету…

— Дай води, — сказав Дим.

Старий сидів навпроти; Дим відпивав із залізного кухля ковток за ковтком; старий дивився на нього, і в цьому погляді був жах.

— Нічого страшного, — сказав Дим, поставивши на стіл порожній кухоль. — Ти бачиш — я не потрапив на бойню… І шерсть майже повністю відросла.

— Розкажи, — жадібно попросив старий, і Дим почав розповідати.

Старий слухав.

— …Вони живуть… як тобі пояснити? У них такий простір, як… як малина. Багато окремих пухирців… але ягода одна. Кожен живе у своєму колі простору. Кожен зайнятий собою… Ніхто нікого ні в чому не переконує. Я бачив одну… жінку, Хазяйку, що не їсть м’яса з принципу. Уявляєш? Але їй не приходить до голови сказати ще комусь, що м’ясо їсти не можна, що воно живе… Вони продовжують стригти шерсть і різати отари. Я не розумію, чому. Вони могли б уникнути цього… Але вони не розуміють. Їм не приходить до голови задуматися, що почуває не те що отара — родич, сусід… Їх це влаштовує. Вони вільні… зовсім. Космічно. Їм не страшно на самоті, їм не буває нудно, вони діють… самореалізуються. Малюють — ні для кого, для себе. Складають музику, яку ніхто не почує… Винаходять…

— А влада? — запитав старий.

— Наскільки я зрозумів, немає ніякої влади… Ніхто нікому не потрібен. Кожен має все, що побажає… сам по собі. Така стіна, що світиться, вони пальцем вказують на предмети, які потрібні… і за хвилину вже отримують усе, що хочуть.

— Відкіля?

— Не знаю, — у голосі Дима промайнуло роздратування. — Не важливо…

— Ще й як важливо, — сказав старий.

— Нам не дотягтися, — безнадійно кинув Дим, — до того бездонного кошика, з якої вони беруть свої блага… вони, напевно, заслужили їх. Вони їх самі зробили, винайшли, як винайшли нас, наприклад… Тільки ми їм не потрібні. Нас незручно різати, нас неприємно їсти.

— Але ти сказав, що є надія, — сказав старий по паузі.

— Так, — відгукнувся Дим.

І надовго замовчав.

— А діти? — знову запитав старий. — У них є діти? Як вони розмножуються?

— Не знаю, — сказав Дим. — Не буває такого, щоб чоловік і жінка жили разом. Здається, дітей їм привозять… відтіля ж, відкіля і все інше.

— З бездонного кошика? — посміхнувся старий.

— Так.

— А мої всі втекли до степу, — забарившись, сказав старий, і в голосі його прозвучали залишки гіркоти. — Кажуть, краще вовки, ніж голод…

Дим подивився на бурі крихти, що залишилися на дні брикету. Висипав на долоню; акуратно злизав:

— Є надія… Для життя. Для Цивілізації — немає надії.

— Що? — одними губами запитав старий.

— Ти мав рацію, ти, а не я… Лідер був владолюбцем і