Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

справа кепська, доведеться сідати на воду і кликати допомогу. Але тоді може в когось виникнути інтерес до скриньки. Отже, ніхто сторонній не повинен йти мені на порятунок. Я мушу чекати на когось із «Avian». Чому мені не дали інструкцій стосовно такої ситуації? Що робити зі скринькою? Якщо мене відшвартує до порту якась рибальська шхуна чи баржа, неодмінно з’являться митники й поліція. Перевірять документи й вантаж.

Я сушив собі голову цієї непростою проблемою і не знаходив жодного виходу. Надто, що сідання на воду — це була лише теоретична можливість, а насправді ще невідомо, як себе поведе море, хвилі здатні перекинути літак догори цапки. Мені треба дістатися бодай за кілька миль від берегової лінії і бажано в безлюдному місці. З грозової хмари я вирвався, але довкола висіла непроникна імла, я нічого не бачив і лише стежив за компасом. Так проминуло кілька годин, аж поки я не знизився ще на п’ятсот футів. Нарешті побачив попереду обриси Ірландії. Я копнув по черзі кожен бак, три з них були порожніми, враховуючи й пробитий, в одному ще хлюпала рідина, але її було мало. Хай там що, але варто спробувати дотягнути до Валлії.

Збоку ритмічно постукувала скринька, один її кант було пробито. Я запхав у тріщину пальці й намацав мішечки з невідомою сипучою речовиною, на дотик вона нагадувала крохмал. Таємниця скриньок перестала бути таємницею, але стала смертельною небезпекою для летуна. Отже, можна не сумніватися, що до Оттави я віз гроші, а назад везу кокаїн. Якщо мене з цим упіймають, решту життя доведеться провести за ґратами. Але що я можу зробити? Позбутися їх? Тоді виникнуть проблеми з «Avian», адже товар коштує не малих грошей. Тепер не було іншого виходу, як шукати безлюдне місце.

Тим часом я перетнув Ірландію і побачив затоку Кардіган. Заговорила рація. «Avian» вийшов на зв’язок. Я пояснив їм свою проблему і сказав, що сідатиму у Кембрійському узгір’ї, бо не ризикую летіти далі, до околиць Баррі точно не дотягну. Я чув, як вони лаялися між собою, потім сказали, що вишлють за мною авто, і щоб я після того, як сяду, уточнив, де опинився. Внизу з’явилися червоні дахи, пасовиська з вівцями, а вдалині виднілися гори, і я летів до них. Та щойно пролетів кілька миль від берега, двигун замовк, і запанувала глуха тиша. Все, пальне закінчилося. Я скерував ніс літака вниз, намагаючись спланерувати його ще до того, як почнуться гори. Він слухняно знижувався, вигойдуючись крилами в повітрі, наче альбатрос. Вести літак у суцільній тиші ще неприємніше, ніж під час бурі, тиша тисне на свідомість. Страху я не мав, уже доводилося садити літака при вимкненому двигуні, хоча була небезпека, що вітер, який дув у спину, може таки занести літак на скелі, а вони були геть недалеко. Внизу зеленіли луги й мочарі, панувало суцільне безлюддя, хоча вздовж гір сіріла дорога. Літак вдалося посадити на луг, від дороги його затуляли кущі й дерева. Я зв’язався по рації і повідомив, де я. Потім зайнявся скринькою. Я подумав, що буде недобре, коли вони побачать тріщину, і спробував стулити стінки, але це мені погано вдалося, тріщина хоч і стала вужчою, але не зникла. Я перевернув скриньку тріщиною вниз, сподіваючись, що вони нічого не помітять, і загнав її назад у пази та примоцував. Потім витяг з торби пляшку вина, яку прихопив саме для такого випадку, і перехилив у себе. Закусив сиром і беконом.

3

Від Баррі до місця, де я сів, було десь понад шістдесят миль. Отже, в мене зо три години часу, бо їм доведеться долати шлях через гори. Я залізу кабіну і задрімав, накрутивши будика. Коли прокинувся, почув удалині шум мотора, а незабаром побачив вантажівку з брезентовим накриттям. Я вийшов з літака, вибіг поза дерева й помахав їм. Авто звернуло з дороги й рушило до мене. З авта вийшли двоє чоловіків, у яких я впізнав тих самих інженерів, що споряджали літак до Канади. Вони залізли під брезент, витягли бак з пальним і понесли до літака.

— Ми привезли пальне. Вам треба таки дістатися на базу, а вантаж ми заберемо.

Я стояв біля літака і прислухався, поки вони поралися. У їхніх голосах вчувалося невдоволення; коли дійшла справа до скриньок, вони про щось перешіптувалися, але я не міг розібрати слів. Коли вони винесли скриньки й поклали їх у свою вантажівку, один з них сказав:

— Вас добряче потрусило, бачу.

— Потрусило не те слово.

— Вм’ятини на баках від скриньки?

Отже, вони помітили тріщину. Я кивнув, не передчуваючи нічого доброго для себе.

— А ви потім її назад примоцували. Вже тут?

— Так. Під час лету це було неможливо.

— А сенс?

— Сенс такий, що я думав заправитися і летіти далі туди, де мав скинути ці скриньки.

— А може, ви хотіли приховати від нас тріщину, що навіть намагалися склепати її докупи?

У голосі його вчувалася прихована загроза. їм не сподобалося, що скринька тріснула, а я міг довідатися про їхній вантаж. Я вдав дурника:

— Я подумав,,що пошта могла висипатися, якщо б продовжував з нею летіти.

Інженер криво посміхнувся і хитнув головою.

— Гаразд. До зустрічі в Баррі.

Вони пішли до авта. Я завів двигун, дав йому попрацювати доти, доки вони не зникли з очей, потім скерував літак у напрямку берегової лінії. Коли літак злетів, я перехилив його на ліве крило, зробив гак над морем і взяв курс на Баррі. Цікаво, чим мені може загрожувати ця історія зі скринькою. Мабуть, треба швиденько забрати гроші й ушиватися звідси, надто, що я залечу на базу швидше, ніж вони доїдуть.

На базі мене вже чекали. І не лише старий Мурнау, були ще й поліцейські. Я бачив, як вони про щось сперечалися. Щойно сів, поліцейські відразу рушили до мене і стали допитувати, куди я літав і з якою метою. Я пояснив, що то був лише випробувальний політ, але вони, мабуть, мали певні підозри, бо залізли в літак, оглянули все і розчаровано вийшли. Вочевидь, вони отримали інформацію про вантаж, але її встигли перехопити й самі перемитники. Поліцейські від’їхали, а Мурнау нарешті потиснув мені руку, похвалив за роботу і повіз на авті до контори, де вручив чотириста фунтів.

— Перепочиньте знову три дні, а тоді в дорогу. Не маєте заперечень?

— Ні-ні, все гаразд. Піду відпочину.

Ми