Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

йому зразу ж наймаємо доброго адвоката. Крім того, він і далі одержує свій щомісячний оклад. Звичайно, при умові, що він і словечком не прохопиться про нашу організацію. А вийде на волю — і має вже кругленьку суму в банку…

Доктор Шерц замовк, бо в цю мить машину залило світло яскравих фар. Александер, засліплений цим світлом, на мить заплющив очі. Почувся виск загальмованих коліс. Александер штовхнув дверцята. Доктор Шерц ухопив його за рукав і квапливо запхнув йому щось у кишеню плаща:

— Віддасте Кросбі!

По той бік дороги спинилась велика машина, з неї вискочив якийсь чоловік. Александер бачив його уперше, але він точно знав, що треба зробити: помінятися з ним місцями. Пробігаючи мимо, чоловік крикнув:

— Жени щодуху! Доганяють!

Ці три слова наче батогом підхльоснули Александера. Він упав на шоферське сидіння і натиснув педаль акселератора. Машина рвонулась уперед, іще, іще — і за півхвилини досягла небезпечної в цю погоду швидкості. Александер побачив, що не зможе втримати такий темп, хоч з мотора, здається, можна витиснути й більше. Поворот! Александер зменшив газ. Ох, цей слизький асфальт! І нескінченний дощ! Промені фар ледве пробивали його завісу. Нарешті пряма дорога. Александер легенько натиснув педаль, стрілка спідометра тремтячи переповзла через 80; 85–90 — 95–90 — 95 — 100 — 95 — 100–105… «Ш-ш-ш-ш-ш-ш», — шелестіли дерева обабіч шосе. Дощ плескав у вітрове скло, «двірники» не вправлялись протирати його.

Поворот. Зменшити газ!.. Вода, що струмує по склу, химерно спотворює всі обриси. На якусь мить Александеру здалося, наче дорога тікає з-під машини. От паскудство! А який міг бути вечір… Еге, міг бути!.. Сто чортів!.. Знову пряма дорога, повний газ… Все одно заносить, хоч і не дуже, але ж…

Александер з перекошеним обличчям вчепився в кермо і втупив очі в вітрове скло, яке чимдалі мутнішало. «Що, як наскочимо на камінь?» — промайнуло в голові. Досить найменшого поштовху, щоб машина на цій слизькій поверхні полетіла шкереберть. А завтра тут знайдуть лише кілька шматків бляхи на деревах та мотор десь на ріллі… Хоч би не довелось гальмувати…

Швидкість поволі спадала. Надто небезпечно… Александер відчайдушним ривком перегнав якусь машину і зиркнув у дзеркальце.

— Кросбі?

— Yes?[6]

— Так не можна. Ми скрутимо собі в’язи. На поворотах вона держиться добре, але як наддати газ, заливає скло і нічого не видно. Більше сімдесяти ніяк не можна.

Лью Кросбі перехилився через сидіння.

— Well, I see,[7] — прошипів він. — Слухай уважно. Ото попереду Міхендорф. Слухай! Піднімешся нагору, на автостраду. Ясно?

— Ні! На Галле! — крикнув Александер.

— Shut up![8] Нагору, на автостраду, і зразу ж униз, другою стороною, ясно?

Александер не відповів, бо він мусив зосередити всю свою увагу, щоб благополучно проскочити містечко. Чорт забирай, чим воно скінчиться? «Крейслера» зроду ніхто не дожене, це наш найкращий коник… От тварюка чортова, падло, базікало прокляте!.. Хіба в таку погоду можна…

Ага, он голубий щит, в’їзд на автостраду. Кросбі сказав — праворуч… Це маневр, щоб утекти від поліції. Може, справді вдасться!..

На повороті Александер оглянувся назад, щоб оцінити становище. Метрів за двісті позаду мчав автомобіль — це, видно, той другий, про який говорив Шерц. За ним, ще метрів за триста, кілька одиночних фар — поліцейські мотоцикли, вісім чи десять. Наздоганяють?

«Крейслер» був уже нагорі, на автостраді. Кросбі перехилився наперед:

— Фари, вимкни фари, turn, turn, повертай, ну!

Александер вимкнув зчеплення і різко крутнув кермо ліворуч. «Крейслер» круто повернув на роздільну смугу. Залопотіли, затріщали кущі. Мотор тихо гудів. Вдалині світилась блакитна неонова вивіска готелю «Міхендорф». Назустріч прогуркотів автопоїзд. Зараз повинна з’явитись друга машина, за нею — зграя поліцейських мотоциклів. Після крутого повороту Александер раптом втратив орієнтацію. Він скрізь бачив вогні; а фари «крейслера» були вимкнені. Машина з тихим гудінням намацувала дорогу; під’їхала небезпечно близько до схилу… Жах здушив Александерові серце. Але він не розгубився, знайшов поворот і, не вмикаючи фар, з’їхав униз.

Погоня тривала; трюк удався не зовсім. Лью Кросбі, що вдивлявся в заднє вікно, все ще бачив крізь туманну завісу дощу світле кружальце однієї фари. Може, якийсь випадковий мотоцикліст, що не має нічого спільного з поліцією… В таку погоду? Навряд…

— Газ, boy,[9] газ! — скомандував Кросбі. — Побачимо, може, вдасться вшитись! А як ні, то слухай уважно: я скажу «Look out»,[10] тоді ти притиснеш машину до правого краю і стукнеш по запальничці, вдавиш її зовсім у щиток, you understand?[11] І зразу ж ліворуч, до лівого краю дороги. You will see, police[12] тоді геть. You can rely on that![13]

Александер не мав ані найменшого уявлення, що це означає. Але було ясно, що цей маневр повинен усунути безпосередню небезпеку. Спокій супутника передався і йому. І все ж він інстинктивно натискав на акселератор.

Перед машиною в завісі дощу виринула темна маса якогось селища. Мелькнув жовтий щит. Фари вихопили з темряви перші будівлі, залили їх сліпучо-білим світлом, і от вони вже позаду. По обидва боки дороги вискакували з темряви стіни будинків. Александер натиснув клаксон, автомобіль триголосо заревів і з швидкістю сімдесят кілометрів на годину влетів у містечко. Чотири шини з свистом розбризкували на кілька метрів грязюку і воду з калюж. Знову заревів клаксон. Болото летіло в віконниці будинків. На смерть переляканий велосипедист заїхав у чиїсь ворота.

На дорогу підступно вибігає якийсь паркан і летить назустріч. Александерові вже вчувається тріск дерева, він ледве встигає звернути. Носок лівої ноги легенько торкається педалі гальма. Обережно! Поворот! Стіни будинків раптом стають упоперек, усе крутиться; стрілка спідометра сповзає на 65–60 — 60–55 — 50… Мимо торохтить невидимий у темряві віз, ось він потрапляє у промінь фари… Дерево вискакує з ряду — обережно! — і мчить просто на радіатор — чорт! Трохи звернути вліво… Праворуч бензоколонка… Назустріч мотоцикл, фара сліпить очі… ах, падлюка!.. Ліворуч якийсь мур… ще волосинка, і був би зачепив… бам! Якась зруйнована будівля, хай йому біс… Ах, слава богу, проскочили!

Знову рівна дорога! Набираючи швидкість, «крейслер» вилетів з містечка. Кросбі прикипів до заднього вікна.

— Не відстає. Якраз на відстані пострілу. Камери…

Світле коло поволі збільшувалося: промінь фари мотоцикла упав на заднє вікно, і в кабіні замерехтіло ясне світло. Не було ніякого сумніву — наздоганяє. Поволі, але неухильно.

Александер не міг далі стримуватися. В шаленому пориві він до відказу натиснув педаль акселератора. Мотор заревів. 90 — 100–105 — 100–105 — 105–110…