Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

з «Експідішена», сама не пам’ятаючи, як відчинила двері. Здавалося, її тіло діє на власний розсуд, її приголомшений розум просто їде в ньому попутником.

— Мамуню, ні! — закричала Рейчел.

— Мамуню, НІ! — Блейк гадки не мав, що відбувається, але розумів: щось погане. Він почав плакати і борсатися в павутинні шлейок свого крісла.

Карла обхопила Джонні за талію і потягнула зі скаженою суперсилою адреналіну. Двері універсала частково прочинилися, і через поріг невеличким водоспадом ринула кров. На одну жахливу мить вона побачила голову свого чоловіка — дико перекошена набік, вона лежала на брудному сидінні цієї машини. Хоча він усе ще тремтів у її руках, вона зрозуміла (у тому блискавичному спалаху осяяння, які, бува, трапляються навіть під час нападу тотальної паніки), що такий вигляд мають жертви повішення, коли їх опускають. Тому що в них зламані шиї. Тієї короткої, пронизливо болючої миті — протягом того фотоспалахового погляду — вона подумала, що вигляд він має дурнуватий, і здивований, і огидний, все притаманне живому Джонні витручено з нього, і зрозуміла, що він мертвий, тремтить він чи ні. Такий вигляд мала б дитина, після того як, пірнувши, ударилася замість води об камені. Такий вигляд мала би жінка, простромлена кермом, після того як її машина врізалася в підпору мосту. Такий вигляд мали б ви, якби спотворююча смерть кинулася до вас нізвідкіля з розпростертими в щирому вітанні руками.

Двері машини брутально затріснулись. Карла все ще тримала в обіймах стан свого чоловіка, і, коли її смикнуло вперед, вона отримала новий блискавичний спалах осяяння.

«Машина, ти мусиш триматися подалі від цієї машини».

Вона відпустила тіло Джонні лише на якусь мить запізно. Пасмо її волосся торкалося дверей, і його всмоктало досередини. Лоб ляснувся об двері раніше, ніж Карла встигла вирватись. Раптом запекло тім’я — то ця істота прогризала її скальп.

— Тікай! — намагалася вона крикнути своїй часто вередливій, але беззаперечно кмітливій доньці. — Тікай і забирай Блейкі з собою!

Проте раніше, ніж вона змогла артикулювати цю думку, губи її пропали.

Тільки Рейчел бачила, як затріснувся універсал із головою її батька всередині, немов Венерина мухоловка на комашці[47], але обоє дітей побачили, як їхню матір втягує крізь брудні двері, неначе вони просто якась завіса. Вони побачили, як спав один із її мокасинів, перед ними зблиснули рожеві нігті на її ногах, а потім вона щезла. За мить ця біла машина втратила свою форму, стиснувшись наче кулак. Крізь відчинене матір’ю вікно вони почули хрумкання.

— Що ’оно? — заридав Блейкі. Очі його струменіли слізьми, а нижня губа пінилася шмарклями. — Що ’оно, Рейчі, що ’оно, що ’оно?

«Їхні кістки», — подумала Рейчел. Вона мала тільки шість рочків, і її не брали в кіно на фільми категорії «PG-13», не дозволяли дивитися їх і по телевізору (не кажучи вже про категорію «R», її матір казала, що ці можна окреслити одним словом: «Паскудство» [48]), але вона розуміла, що то ламаються батьківські кості.

Ця машина ніяка не машина. Це якийсь монстр.

— Де мамуня з татом? — запитав Блейкі, обернувши свої великі очі — які стали тепер ще більшими через сльози — до неї. — Де мамуня з татом, Рейчі?

«Він говорить так, ніби йому знову два роки», — подумала Рейчел і, мабуть, уперше у своєму житті відчула до свого маленького братика дещо інше, ніж роздратування (чи правдиву ненависть, коли він особливо бісив її своєю поведінкою). Вона не думала, що це нове почуття є любов’ю. Вона подумала, що це є чимось навіть більшим. Її мама не мала можливості сказати в кінці бодай чогось, але якби їй вистачило часу, Рейчел знала, що вона сказала б: «Подбай про Блейкі».

Він борсався у своєму крісельці. Він умів розчіплювати шлейки, але зараз у нападі паніки зовсім забув.

Рейчел розстібнула свій ремінь безпеки, зісковзнула з дитячого сидіння і спробувала зробити це за нього. Одна з його розмаханих рук зустрілася з її щокою, зацідивши дзвінкого ляпаса. За нормальних обставин це відгукнулося б йому жорстким стусаном у плече (а Рейчел перебуванням у її кімнаті, де вона сиділа б, утупившись очима в стіну, і закипала від безтямної люті), але зараз вона тільки вхопила і притримала його руку.

— Припини! Дай мені тобі допомогти! Я зможу витягти тебе, але не тоді, коли ти таке виробляєш!

Він припинив борсатися, але не перестав плакати.

— Де тато? Де мамуня? Я хочу до мамуні!

«Я теж хочу, сраченя», — подумала Рейчел і розчепила шлейки дитячого крісла.

— Зараз ми виліземо і підемо…

Куди? Куди вони підуть? Побіжать до того ресторану? Він закритий, саме тому тут стояли оті помаранчеві барила. Саме тому перед автозаправною станцією поряд із ним нема тепер бензоколонок, а на порожній парковці пробивається лабузиння.

— Ми підемо звідси геть, — закінчила вона.

Вона вилізла з машини й обійшла її до боку Блейка. Відчинила його двері, але він тільки дивився на неї, очі бриніли слізьми.

— Я не можу вилізти, Рейчі. Я впаду.

«Не будь таким малям-боягузком», — мало не промовила вона, але втрималася. Не на часі це було зараз. Він уже достатньо заморочений.

— Зісковзуй. Я тебе впіймаю.

Він зісковзнув, і вона його дійсно впіймала, але Блейк був важчим, аніж на вигляд, і вони обоє повалилися навзнак. Рейчел від цього перепало найгірше, бо вона опинилася під братом, але й Блейкі вдарився головою і подряпав руку, тож почав голосно лементувати — цього разу через біль, а не переляк.

— Припини, — наказала Рейчел і виплуталася з-під нього. — Чоловічі ж штани носиш, Блейкі.

— Г-га?

Рейчел не відповіла. Вона дивилася на ті два мобільні телефони, що лежали поряд зі страшною машиною. Один з них був, схоже, розбитий, натомість інший…

Рейчел посунула до нього рачки, ні на мить не відриваючи очей від машини, у якій із такою жахливою раптовістю зникли її мама і тато. Коли вона вже тягнулася по цілий телефон, повз неї з простягнутою вперед подряпаною рукою до універсала прочимчикував Блейкі.

— Ма! Мамуню! Виходь! Я поранився. Тобі треба вийти і поцілувати мені ру…

— Стій, ані руш, Блейку Луссіере!

Карла б пишалася; це був її голос — тон, якому мусять коритися, і то найбільш наказовий. І він подіяв. Блейк застиг за