Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

він говорив з таким простим захватом. «Чому ми ніколи не возили наших дітей до якогось з тих зоопарків, де можна пестити тварин», — зачудувалася вона й відразу ж занотувала це до свого ментального списку справ, які має бути зроблено.

— Мене, мене, мене, — голосила, нетерпляче пританцьовуючи, Рейчел.

Дебела леді опустила Блейка.

— Полижи моє морозиво, поки я підніму твою сестру, — сказала вона йому. — Тільки не наберися дівчачих вад[44], гаразд?

Карла хотіла було сказати Блейкові, що їсти після інших, а особливо після чужих людей, зовсім не гаразд. Та потім побачила ошелешений усміх Джонні й подумала: та чорти забирай. Ти ж посилаєш своїх дітей до школи, яка перш за все є фабрикою мікробів. Ти сотні миль везеш їх по швидкісній автомагістралі, де будь-який п’яний маніяк або занурений у текстування есемесками підліток може перетяти розділову смугу і стерти їх геть зі світу. А потім забороняєш їм лизати частково надкушене морозиво? Можливо, це занадто для ментальності, вихованої на безпечних дитячих кріслах і велосипедних шоломах.

Пані конярка підняла Рейчел, і Рейчел змогла погладити конячці носа.

— Йойки! Гарнюня! Як її звати?

— ДіДі.

— Класне ім’я! Я люблю тебе, ДіДі!

— Я тебе теж люблю, ДіДі, — промовила пані конярка і смачно цмокнула ДіДі в носа. І всі розсміялися.

— Мамо, а ми можемо завести конячку?

— Так, — благодушно відповіла Карла. — Коли тобі виповниться двадцять шість.

Це змусило Рейчел набрати свого звичайного лютого виразу (насуплений лоб, надуті щоки, зшиті в ниточку губи), але, коли пані конярка розсміялася, Рейчел не витримала і засміялася також.

Уперши руки в прикриті верховою спідницею коліна, ця дебела жінка нахилилася до Блейкі:

— Можна мені отримати назад моє морозиво, юний парубку?

Блейкі подав батончик. Коли вона взяла, він почав облизувати собі вкриті розталим фісташковим морозивом пальці.

— Дякуємо, — сказала Карла пані конярці. — Ви така добра. — А потім до Блейкі: — Ходімо досередини і почистимося. Після цього ти зможеш отримати власне морозиво.

— Я хочу таке, як у неї, — мовив Блейкі, і це знову підбило пані конярку до сміху.

Джонні наполіг, щоб вони їли свої смаколики за столиком, бо не бажав, аби його «Експідішен»[45] прикрасився фісташковим морозивом. Коли вони закінчили й вийшли, пані конярка вже поїхала.

Просто одна з тих людей — вряди-годи гидких, частіше приємних, інколи навіть чудесних, — яких зустрінеш на шляху й ніколи не побачиш знову.

Тільки ж ось вона чи принаймні її пікап застиг на аварійній смузі, з акуратно встановленими поза трейлером дорожніми конусами. І Карла мала рацію, пані конярка дійсно була доброю до їхніх дітей. З цією думкою Джонні Луссіер прийняв найгірше — і останнє — рішення у своєму житті.

Клацнувши сигнал повороту, він, як запропонувала Карла, завернув на в’їзд і став попереду Клейтонового «Пріуса», який так само блимав своїми аварійними підфарниками, і опинився поряд з брудним універсалом. Трансмісію він перемкнув у паркувальний режим, але залишив двигун працювати.

— Я хочу погладити конячку, — попросив Блейкі.

— Я теж хочу погладити конячку, — промовила Рейчел отим бозна-де підчепленим пихатим тоном маєстатичної панії. Карлу він бісив, проте вона не дозволяла собі щось на це сказати. Якби вона так зробила, Рейч користувалася б цими інтонаціями ще частіше.

— Не інакше, як тільки з дозволу хазяйки, — відповів Джонні. — Ви, дітки, посидьте поки що на своїх місцях. Ти також, Карло.

— Слухаюсь, господарю, — озвалася Карла тим голосом зомбі, що завжди так смішив дітей.

— Смішно, аж великоднім яйцям втішно.

— У кабіні її пікапа порожньо, — сказала Карла. — Усі машини на вигляд порожні. Ти гадаєш, тут сталася якась аварія?

— Не знаю, але начебто ніхто не пом’ятий. Зачекайте хвильку.

Джонні Луссіер виліз, обійшов ззаду «Експідішен», за який йому ніколи не закінчити сплачувати, і попрямував до кабіни «Доджа Рема»[46]. Карла не побачила пані конярки, але їй хотілося впевнитися, що та не лежить на сидінні, можливо, намагаючись вижити з інфарктом. Усе своє життя джоґер Джонні потай вірив, що, принаймні під сорок п’ять років, інфаркт чекає на кожного, хто важить бодай на п’ять фунтів більше цільової ваги, приписаної сайтом medicine.net.

Конярка не розпласталася на сидінні (звичайно ж ні, Карла побачила б таку дебелу жінку, навіть якби та лежала ). Не було її також і в трейлері, тільки коняка вистромила голову й обнюхала Джонні обличчя.

— Агов, вітаю… — якусь мить ім’я не наверталося, та потім згадалося, — …ДіДі. Як там твоя торба з вівсом, утрусилася?

Він погладив їй морду, а потім вирушив назад проїздом — перевірити два інші автомобілі. Побачив, що якийсь інцидент тут таки був трапився, хоча й вельми дрібний. Універсал збив кілька помаранчевих барил, що блокували шлях до відпочинкової зони.

Карла опустила своє вікно — недоступна дія для дітей позаду завдяки функції блокування.

— Ніде її не видно?

— Ні.

— Не видно ніде нікого ?

— Карло, дозволь ме…

Він побачив мобільні телефони й обручку, що лежали перед напівпрочиненими дверима універсала.

— Що? — видовжила Карла шию, аби і собі роздивитися.

— Одну секунду.

Думка сказати їй, щоб замкнула двері, майнула йому в голові, але Джонні її відкинув. Заради Бога, вони ж на шосе I-95, і серед білого дня. Кожні двадцять-тридцять секунд повз них проїжджають машини, подеколи поспіль дві чи й три на своїх смугах.

Він нахилився і підібрав телефони, кожний в окремій руці. Обернувся до Карли, тож і не помітив, що двері машини розчахуються ширше, наче чийсь рот.

— Карло, мені здається, на цьому кров, — простягнув він їй тріснутий телефон Даґа Клейтона.

— Ма, — спитала Рейчел, — хто там, у тій брудній машині? Дверці відчиняються.

— Вертайся, — промовила Карла. Рот у неї раптом виявився сухим, як порох. Вона хотіла це прокричати, але здавалося, ніби в неї на грудях якийсь камінь. Невидимий, але дуже великий. — У тій машині хтось є!

Замість вертатися Джонні відвернувся і нахилився, щоб зазирнути до тієї машини. Двері різко вихнулися, зачиняючись, і вдарили його по голові. Пролунав жахливий грюк. Раптом той камінь із грудей Карли пропав. Вона хапнула повітря й викрикнула ім’я свого чоловіка.

— Що трапилося з татом? — заплакала Рейчел. Голос у неї був високим і тоненьким, наче стеблиночка. — Що трапилося з татом?

— Татуню! — зарепетував Блейк. Він був якраз вивчав своїх нових трансформерів і тепер дико озирався навкруги, шукаючи, де може бути означений батько.

Карла не думала. Тіло її чоловіка лишалося на виду, але його голова перебувала в цьому брудному універсалі. Тим не менш він був ще живим; метлялися його руки й ноги. Вона вискочила