Джозеф Хеллер - Пастка-22

він полковнику Мудусу. — Тільки не кажи тому вилупку, хто дзвонить.

— Хто це був? — запитав у Римі полковник Карґіл.

— Той самий чоловік, — відповів генерал Пекем, помітно збентежений. — Тепер він добрався до мене.

— Що йому треба?

— Не знаю.

— Що він сказав?

— Те саме.

— «Т. С. Еліот»?

— Так, «Т. С. Еліот». Більше нічого не сказав. — У генерала Пекема з'явилася обнадійлива думка. — Можливо, це якийсь новий шифр абощо, як пароль дня. Чому б вам не перевірити у зв'язківців, чи це, бува, не новий шифр абощо чи пароль дня?

Зв’язківці відповіли, що Т. С. Еліот не є ні новим кодом, ні паролем дня.

У полковника Карґіла з'явилася наступна ідея.

— Мабуть, треба зателефонувати у штаб Двадцять сьомої повітряної армії, може, вони щось знають. Там є писар на ім’я Вінтерґрін, якого я добре знаю. То він мені підказав, що наша проза надто багатослівна.

Колишній РПК Вінтерґрін відповів Каргілові, що жодних відомостей про Т. С. Еліота в штабі Двадцять сьомої повітряної армії немає.

— Ну, а як нині наша проза? — вирішив заодно розпитатися полковник Карґіл. — Хіба не покращилась?

— Усе ще надто багатослівна, — відповів колишній РПК Вінтерґрін.

— Мене не здивує, якщо за всім цим стоїть генерал Дрідл, — нарешті зізнався генерал Пекем. — Пригадуєш, що він зробив з тим полігоном для стендової стрільби?

Генерал Дрідл відкрив навстіж приватне стрільбище полковника Каткарта для всіх полкових офіцерів та рядових у бойовому статусі. Генерал Дрідл хотів, щоб його люди проводили стільки часу на полігоні для стрільби по тарілках, скільки дозволяло оснащення і розклад польотів. Стріляння по тарілочках вісім годин на місяць було для них чудовим навчанням. Вони вчилися стріляти по тарілочках.

Данбар завзято стріляв по тарілочках, тому що ненавидів кожну мить цього заняття, і час минав дуже поволі. Він підрахував, що одну-єдину годину на плацу для стрільби по тарілочках з такими людьми, як Гавермеєр і Еплбі, можна прирівняти до сімнадцяти років, помножених на одинадцять.

— Думаю, ти псих, — так зреагував Клевінджер на Данбарове відкриття.

— Кому яке діло? — відповів Данбар.

— Я серйозно, — наполягав Клевінджер.

— А кого це хвилює? — відповів Данбар.

— Мене хвилює. Я навіть можу припустити, що життя буде здаватися довшим...

— ...буде довшим, коли...

— ...буде довшим... Буде довшим? Гаразд, буде довшим, коли його наповнити нудьгою і стражданнями, бо...

— Уявляєш, як швидко? — зненацька мовив Данбар.

— Га?

— Вони минають, — пояснив Данбар.

— Роки.

— Роки?

— Роки, — повторив Данбар. — Роки, роки, роки.

— Клевінджере, відчепися від Данбара, — втрутився Йосаріан. — Ти хоч розумієш, скільки це йому коштує?

— Все гаразд, — мовив Данбар великодушно. — У мене в запасі кілька десятиліть. А ти знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік?

— І ти також стули пельку, — Йосаріан присік Орра, який почав хихикати.

— Я просто подумав про ту дівчину, — сказав Орр. — Дівчину з Сицилії. Ту лису дівчину на Сицилії.

— Краще стули пельку, — застеріг його Йосаріан.

— Це ти винен, — сказав Данбар Йосаріанові. — Нехай би собі похихикав, якщо йому хочеться. Це краще, ніж коли він балакає.

— Ну добре. Хихикай, якщо тобі хочеться.

— Знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік? — повторив Данбар до Клевінджера. — Ось стільки, — він клацнув пальцями. — Секунду тому ти вступав до універу, сповнений свіжих сил. А сьогодні ти вже старий.

— Старий? — здивувався Клевінджер. — Ти про що?

— Старий.

— Я не старий.

— Ти на волосину від смерті щоразу, коли йдеш на завдання. Хіба можна бути ще старішим у твоєму віці? Півхвилини тому ти переходив у десятий клас і розстебнутий ліфчик видавався тобі вершиною блаженства. Лише чверть секунди до того ти був хлопчиком і десять тижнів літніх канікул тривали сотні тисяч років, та все одно закінчувались надто швидко. Фіть! Роки пролітають зі швидкістю ракети. А як ще в біса можна сповільнити час?

Останні слова Данбар промовив майже роздратовано.

— Ну, мабуть, це правда, — неохоче погодився Клевінджер, стишивши голос. — Мабуть, життя справді має бути сповненим неприємностями, аби здаватися довшим. Але тоді кому потрібне таке життя?

— Мені, — сказав йому Данбар.

— Навіщо? — спитав Клевінджер.

— А як інакше?

Розділ 5

Вождь Білий Вівсюг

Док Деніка жив у плямистому сірому наметі з Вождем Білим Вівсюгом, якого боявся і зневажав.

— Уявляю собі його печінку, — бурчав Док Деніка.

— Уяви мою печінку, — порадив йому Йосаріан.

— З твоєю печінкою все в порядку.

— Це лише доводить, скільки всього ти ще не знаєш, — блефуючи, сказав Йосаріан і розповів Доку Деніці про дошкульний біль у печінці, який дошкуляв сестрі Дакет, і сестрі Крамер, і всім лікарям у шпиталі, тому що біль у жовтяницю не переходив, але й не минав.

Док Деніка не виявляв зацікавлення.

— Гадаєш, у тебе неприємності? — запитав він. — А що казати про мене? Був би ти в моєму кабінеті в той день, коли до мене зайшли молодята.

— Які молодята?

— Ті молодята, які одного разу зайшли до мене в кабінет. Хіба я не розповідав про них? Вона була гарна.

І таким же гарним був кабінет Дока Деніки. Він прикрасив передпокій золотими рибками й умеблював найкращим із дешевих гарнітурів. Усе, що можна було, він купив у кредит, навіть золотих рибок. На все інше він узяв гроші в захланних родичів, пообіцявши їм частку від майбутніх прибутків. Його кабінет був розташований на Стейтен-Айленді у будинку на дві сім'ї, що при раптовій пожежі став би для них пасткою, усього лиш за чотири квартали від паромної переправи і за один квартал на південь від універсаму, трьох салонів краси і двох шахраїв-аптекарів. Дім стояв на розі вулиць, але це не допомагало. Населення майже не мінялося, а корінні мешканці силою звички трималися тих самих лікарів, до яких зверталися роками. Купа рахунків швидко зростала, і зовсім скоро він втратив свої найцінніші медичні інструменти: спочатку забрали арифмометр,