Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

— Ти сам виїхав чи з мамою?

— Сам. Мама не схотіла. Та й чутки ходять, шо українські військові гроші вимагають за виїзд. По тисячі доларів з дорослого і по п’ятсот з дитини. Саме тому бідні й не рипаються.

- І шо з тебе взяли?

— А шо у мене є тисяча доларів? Я навіть без зимового одягу поїхав.

— А вимагали?

— Ні.

Мовчимо, нарешті я ставлю питання, яке турбує.

- І як гадаєш, шо буде далі?

— Нічого хорошого не буде! Ніхто просту людину не цінує. Усім похуй.

— Накликали війну на свої голови?

— Я не кликав. Ні я, ні мама на референдум не ходили.

— Однак і проти не виступили. Майдан не зібрали ж? Не прогнали виродків? Ми в Києві як не хотіли жопи, то піднялися всі. І в Дніпрі, і в Одесі!

— Ну хто ж знав?

— А ти думав, «донори» заради вас, трудяг та селян, калашами махати почали?

Товариш мовчить, лишень сопить у слухавку.

— Ну добре, не дуйся. Де ти зараз?

— Руслан, я поки не можу сказати. А якшо нас слухають? А мені, може, по маму вертатися. Мало лі.

— Ніфігово вас там залякали в Новоросії. Ладно, головне, шо живий. Ну бувай!

— Бувай.

Хліб

У моєму дитинстві у військовому містечку в Конотопі було в дітей одне почесне зобов’язання — ходити по хліб. Щоправда, тоді казали «за хлєбом».

Хлібний магазин у «Порту» розміщувався у прибудованій до офіцерської столової будівлі барачного типу, з тильного боку продуктового магазину. Це була чимала кімната з сінями і одним вікном. На ніч вікно закривали віконницею, а двері замикали на довжелезну залізну клямку, яку прикручували до стіни спеціальним ключем-коловоротом.

Хліб привозили десь о дев’ятій ранку. Однак уже за півгодини ті діти, які вчилися в другу зміну, стояли під магазином в очікуванні. Ми чинно займали один за одним чергу, хоча знали наперед, що, коли дійде до діла, ця черга нічого не важитиме.

За десять хвилин приходила продавчиня з коловоротом, відкручувала клямку і відчиняла магазин. Затуливши нам прохід стільцем, вона для годиться змітала невидимі крихти з прилавка біля каси і виходила стрічати хлібовозку.

Старий ЗІЛ із сірою будкою, на якій жовтою фарбою через трафарет було написано «Хліб», приїздив не завжди вчасно. Однак ми відчували його ще здалеку за хлібним духом.

Бібікнувши, щоб відігнати нас, водій ставив буду під самий вхід. Кинувши суворий погляд на нас, відтертих від магазина, чоловік відчиняв фургон і починав розвантажувати привезене.

Продавчиня вивозила в тамбур залізні стелажі на колесах, а чоловік уставляв у них піддони з хлібом, батонами, булочками та величезними рогаликами з повидлом. «Учорашні» піддони він ставив назад у будку. Розвантаживши, він заходив до магазину з накладною, знов перекриваючи нам прохід стільцем.

Ще кілька хвилин теревенив із продавчинєю і виходив. За мить машина зникала за рогом. Ми, впритул наблизившись до тамбура, завмирали в очікуванні чарівної фрази.

— Агов, хто там! Відставляйте стілець, відчинено.

Те, що зазвичай відбувалося далі, майже неможливо передати словами. П’ятнадцять-двадцять пацанів з галасом, штовхаючи один одного, ломилися в магазин.

Скільки синців було поставлено на пацанячі тіла в тому тамбурі! Були й розбиті лоби, й зламані руки. Однак наступного дня все повторювалося від початку.

Увірвавшись у магазин, взявши свіжий батон та цеглину чорного, ти, хоча й з підбитим оком чи розбитою губою, однак задоволений ішов додому, дорогою з’їдаючи свій трофей — теплу шкоринку.

Я й досі не знаю, навіщо ми билися, щоб першими заскочити в магазин, адже хліба вистачало всім. Можливо, так ми, пацани, вчилися добувати кращі шматки їжі. Як би не було, я завжди згадую ці епізоди, коли йду до супермаркету за хлібом або бачу будку з написом «Хліб».

Сором

— Знаєш, чого я з міліції пішов?

— Та звідкіля ж?

— Бо стидно!

Сидимо з товаришем, розмовляємо. Загалом по ньому і не скажеш, що він працював у органах, він спокійний, розсудливий, в електроніці петрає. Аж раптом виявляється, що таки да, міліцанєр.

— Перший дзвіночок був, ще коли я в патрульно-постову потрапив. Ходили патрулем біля метро Лівобережна. А там же ж бабки торгують. Так у них була спіціяльна бабка, яка данину збирала і нам, патрулю, накривала щодня поляну. Я коли це побачив, то відразу сказав, шо не буду награбоване жерти. Мої старші товариші давай з мене ржать, мовляв, ходи голодний, а я ні в яку. Перевівся на іншу ділянку. На Русанівку. Все було ніби нічого, доки не поставили в патруль з одним «селянином» з-під Києва. Тупий, жадібний, та ще й владу обожнював.

Товариш розповідає розмірено, смакуючи кожне слово пригоди. Від цього звичайне міліцейське життя навіть набуває якоїсь значущості й загадковості.

— Зазвичай ми там наркєтів пасли. Ну і, знамо діло, шманали підозрілих. І от одного вечора йде алеєю молодий такий дрищ. Мій напарник пішов до нього, шось там кишені полапав, вертається, а той за ним біжить. Біжить і канючить, мовляв, «дядьку, віддайте запальничку». Цей мій сільпо хлопця врешті прогнав. А потім дістає з кишені запальничку, були такі, типу «Зіппо», тільки як відкриваєш, то музика грає.

Товариш замовкає, згадувати, що було далі, йому неприємно, однак він збирається з духом і продовжує:

— Посралися ми. Сильно погавкалися, ледь до бійки не дійшло. Якось дочергували. А потім прийшли в райуправління зброю здавати, а там цирк повний. Стоїть заступник начальника, ще якісь офіцери і пацан той, причому разом з мамою. Виявилося, шо він скаргу написав. Не на мене звісно, однак і мене врешті викликали на ковьор.

— Розказуй, шо бачив, — питає заступник начальника відділу. Ну я кажу, шо так і так, підходив колега, перевіряв.

— А запальничку бачив?

Глянув я йому в очі, а там прямо написано: «Кажи, шо не бачив».

— Не бачив, — кажу, — ніякої запальнички.

Вийшов я з кабінету, а там у курилці той селюк стоїть.

— Ну шо, не здав? — питає.

Так хотілося його перехрестить по дурній пиці, та стримався. А потім пішов і написав рапорт на звільнення.

— Не шкодуєш?

— За міліцією? Та ні, і так цирку в житті вистачає.

Він

Він лежав на сходовому майданчику другого поверху і тримав у прицілі старої «мосінки» вхід у парадне.

Старий добротний двоповерховий будинок на проспекті, який ще будували полонені німці, за своє життя бачив багато, однак таке, мабуть, уперше.

Унизу, в отворі дверей, майнула тінь. Він впіймав тінь у приціл і натиснув курок. Гупнув постріл, дзеленькнула, вдарившись об стіну, гільза, той знизу захрипів