Чарльз Мартін - Гора між нами

— Хлопчику, — прошепотів я, поплескавши його по спині. Ніяк не можу згадати ім’я.

На відпочинок мені знадобилося з півгодини. Я сів поруч та покликав Ешлі, але вона не відповіла. Добре, бо зараз буде боляче. Набагато гірше, ніж коли нога зламалася.

У пригоді став мій пасок. Я обмотав одним краєм щиколотку Ешлі, а другим — свій зап’ясток, щоб зручніше було тягти. Потім зняв свій лівий черевик та обережно сперся стопою між її ногами. Готово. Я натягнув пасок міцніше та схопився обіруч за її ногу, готуючись тягти. Раптом я відчув на своїй нозі її руку. Ешлі поглянула на мене з-під напівзаплющених повік, погладила мою стопу та прошепотіла:

— Давай, сильніше…

Я щосили потягнув за ногу, одночасно впираючись в неї своєю стопою та вигинаючи спину. Ешлі пронизав біль, її голова захилилася назад, з горла вирвався придушений крик — а тоді вона знепритомніла. Нога розслабилась, і я поклав її в природне положення та відпустив. Вона дещо провисла набік, лягаючи так само, як і здорова нога.

Узагалі в лікуванні переломів головне — повернути кістки в правильне положення і зафіксувати, аж поки кістка не зростеться. Завдання непросте. Я почав шукати, чим можна зафіксувати ногу. У мене над головою стирчали дві відламані стійки крила — десь до метра завдовжки та в палець завтовшки. Мабуть, їх переламало, коли відірвалося крило. Дещиця зусиль та часу — й ось маю дві металеві палиці.

Коли я йду в гори, то беру з собою завжди два ножі: швейцарський армійський ніж і простий невеличкий складаний ніж із одним лезом. Оскільки в аеропорту я проходив контроль, то обидва вони наразі в моєму рюкзакові, який я здавав у багаж. Рюкзак лежав за нашим сидінням — його добряче засипало снігом. Я побачив якусь його частину та почав розкопувати. Невдовзі з-під снігу з’явилася застібка, я засунув руку в кишеню та навпомацки знайшов ніж.

Це був мій швейцарський ніж із двома лезами. Я відкрив менше та розрізав штани Ешлі до стегна. Нога страшенно набрякла, а стегно вкривали майже чорні синці. Подекуди фіолетові. Зафіксувати ногу між стійками я вирішив ременями безпеки — вони були широкі та мали пряжку, за допомогою якої їх було зручно затягувати. Я зрізав ремені з нашого сидіння та надійно зафіксував ногу так, щоб жодна з пряжок не перетискала стегнову артерію, а ремені лежали рівно.

Ще я дістав з рюкзака свою футболку й розірвав її на дві ганчірки, які скрутив валиками та підклав під пряжку з обох боків. Таким чином я зміг тугіше затягти ремені, не перетискаючи артерію — нозі зараз потрібен добрий кровообіг.

Зрештою я мав іще раз завдати Ешлі неприємних відчуттів. Звісно, усе, що я робив раніше, важко назвати розслаблювальним масажем, але після всього цього мені довелось обкласти її стегно снігом. Наразі треба теж бути обережним, щоб зменшити набряк, але не дати загальній температурі тіла опуститися.

Закінчивши з ногою Ешлі, я пошукав у рюкзаку та дістав термоштани і вовняний светр, у які я вбираюся в горах. Светр уже добре потріпало життя, але він дуже теплий, навіть коли мокро, і захищає від вітру. З Ешлі я зняв увесь одяг — куртку, піджак, блузку, бюстгальтер, — і заходився перевіряти, чи немає внутрішніх травм. Жодного синця я не знайшов — це добре. Я одягнув її у штани та светр — звісно, на неї вони були завеликі, але принаймні сухі й теплі. Зверху я надягнув на неї її куртку, але руки не став устромляти в рукави. Наостанок я загорнув її у спальний мішок, наче мумію, та вище підняв ліву ногу. Відомо, що приблизно половину тепла нашого тіла ми втрачаємо через голову, тому я відшукав у рюкзаку вовняну шапку та насунув її на Ешлі. Очі затуляти їй не став, аби вона не злякалася, коли прокинеться вночі, і не подумала, що осліпла.

Турботи про Ешлі нарешті були завершені, аж раптом я помітив, як пришвидшився мій пульс та як часто дихаю. Біль у грудях значно посилився. Я забрав руки з рукавів усередину й ліг поруч із нею, прагнучи зігрітися. Собака пробіг два кола за своїм хвостом і вмостився між нами настільки звично, наче спав так кожного дня. Я лежав та дивився на припорошене снігом тіло Ґровера, а потім нарешті заплющив очі. Ешлі простягла свою лівицю та торкнулася мене. Я сів і побачив, що вона щось шепоче. Прихиливши вухо ближче, я почув:

— Дякую.

Розділ шостий

Зараз день. Падає густий сніг. Холодно — я бачу власний подих. І дуже тихо. Цілковита тиша. Наче хтось вимкнув звук у всьому світі.

У Ешлі справи не дуже добре. Я підозрюю, що можуть бути якісь унутрішні пошкодження. Плече та ногу я вправив, але треба зробити рентген, а нозі знадобиться операція, щойно ми звідси заберемося. Коли я вправляв ногу, вона зомліла і відтоді спить. Іноді розмовляє уві сні. На обличчі, руках та голові є кілька глибоких порізів, але, перш ніж їх зашити, я маю з нею поговорити, тому це почекає. У літаку я знайшов куртку для рибальства з купою приладдя. У її кишені відшукалося хірургічне моноволокно — якраз згодиться на шви.

Ґровер, пілот, на жаль, не вижив. Я вже казав? Не пам’ятаю, казав чи ні. У нього зупинилося серце. І він посадив літак уже після цього. Я не знаю як. Насправді це майже героїчний вчинок — ми обоє пережили аварію.

Ну і про мене. Думаю, два чи три ребра зламані. Коли вдихаю, відчутно різкий біль — можливо, пробита легеня. Хоча ми на висоті понад три з половиною тисячі, тут і без цього важко дихати. Я обміркував імовірність того, що нас урятують, і, якщо чесно, вона майже нульова. Ми нікому не сказали, що сіли в літак. Ґровер не заповнював жодних паперів і нікому не повідомив, що взяв на борт пасажирів — диспетчери про нас не знали.

У профіль Ґровер дещо нагадував мого батька. У найкращі моменти його життя. Хоча Ґровер, гадаю, був набагато лагідніший.

Хтось казав, що мій батько був покидьком. Деспотичним покидьком. А дехто твердить, що мені пощастило з таким відданим батьком. Правда, оці другі в моєму домі й до вечора не дожили б. Мама теж не витримала. Він жахливо до неї ставився,