Світлана Талан - Розколоте небо

class="p1">– Давай я сам з ним поговорю, скажу, що ми кохаємо одне одного і я готовий заслати сватів. Якщо батько думає, що я зазіхнув на твій новий будинок чи його статки, то я можу тебе забрати до себе. Колись збудуємо собі нову хату й будемо жити.

– Навіщо ти так? – Варя з докором пильно подивилася в його очі. – Чи можна порівнювати почуття зі статками? Кохання не має своєї міри, воно не має меж, не має кінця. Воно або є, або його немає. Невже б ти мене не кохав, якщо б я була з бідної родини?

– Тоді б нам було легше побратися. Бо закрадається думка, що я, бідняк, хочу вилізти зі злиднів, одружившись на дівчині з приданим. Я поговорю з твоїм батьком завтра ж! Питання лише в тому, чи погодишся ти піти до мене проти волі батьків?

– Ой, не знаю, Андрійку, не знаю! – із грудей Варі вирвалося стогоном. – Зізнаюся, що могла б уже не раз поговорити з батьком, але боюся. Мені страшно навіть подумати, що буде з нами, якщо він відмовить. Тільки подумаю про це, одразу ж так лячно стає! Якщо він буде проти, то ми не зможемо бачитися. А якщо я не буду тебе бачити, то не витримаю! Моє серце розірветься на шматки!

– Але ж ми зможемо жити в мене!

– Я довго думала над цим. Розумієш, я кохаю тебе до нестями, але ж люблю своїх батьків. Чи можу я знехтувати немічною бабусею, полишивши її без нагляду? Чи зможу наплювати в душу мамі та таткові, які мене так люблять? Вони все життя мені присвятили, тяжко працюють з ранку до ночі заради мене, щоб я мала все. Щоб було і на столі, і до столу, і хліб, і до хліба. Сказати «до побачення», крутнути хвостом – значить, потоптати їхні почуття, перекреслити їм життя… Неправильно це, несправедливо. Так не можна, бо вони мені дали життя, і я повинна з ними рахуватися й поважати і їх, і вибір, який вони зроблять. А якщо вони не захочуть нашого одруження? Ти розумієш, що зі мною буде?! – спитала у відчаї Варя, і в її блискучих очах заіскрилася сльозинка.

– Що ж тоді нам робити?

Варя пригорнулася до коханого, поклала йому голову на плече. Обоє мовчали, розуміючи, що так довго тривати не може, якщо дізнається Павло Серафимович про їхні таємні побачення, може вибухнути гнівом. Мати з ним розмову – можна своїми руками покласти край побаченням.

– Від долі не втечеш, – нарешті Варя порушила мовчанку. – Дай мені тиждень, і я поговорю з батьком. Буде проти – благатиму на колінах. Сподіваюсь, що зумію розчулити його серце.

– Дай-то Бог.

– Мені так приємно, що ти прийшов до мене, а не пішов на збори!

– Що я там забув? Завтра все від людей дізнаюся.

– Тільки й мови про ті колгоспи та податки. Чомусь мені тривожно, – зізналася Варя. – Таке відчуття, що має трапитися щось лихе, недобре. Знаєш, як буває перед грозою? Настає така блага тиша, сонце світить, аж раптом як гримне! Налетить нізвідки чорна хмара, впаде на землю дощем, а небо розколють зловісні блискавки. Ось і зараз таке. Село принишкло, притихло, хати ніби поховалися, поприсідали за тинами та парканами, ніби очікують змін на гірше. Добре пташкам – вони краще людей відчувають наближення грому. Люди розумніші за птахів, а відчуття у них гірші. Але серцем, душею чую, що над нашим селом нависли чорні хмари, а грім ось-ось загримить.

– Дурненька моя дівчинка, – сказав Андрій лагідно. – Це в тебе від хвилювання перед розмовою з батьками.

– Ні. Так буде, – мовила Варя, не помітивши, що повторила слова Уляниди. – Обніми мене міцніше, коханий! – попрохала вона.

Розділ 7

Нічого не сказав односельцям Павло Серафимович, хоча добре бачив на стривожених обличчях питання. Батько ще в дитинстві вчив його не поспішати приймати рішення чи плести язиком, не обдумавши кожне слово. Може, тому він виріс небагатослівним, скоріше мовчуном. Павло Серафимович ішов додому сам, вслухаючись у шльопання чобіт по багнюці. Де-не-де калюжі взялися тоненьким склом льоду, і коли чоловік наступав на нього, лід із тріском ламався. Павло Серафимович ще не знав, що робити далі, але погане передчуття тиснуло груди зсередини. Відчував серцем: зміни неминучі, життя вже не буде колишнім.

У старенькій хаті світла не було. Мати, напевно, спить, а якщо і не спить, то їй світло не потрібне, бо вже давно для неї дня не існує, залишилася сама ніч. Варя теж спить. Молода, їй потрібно відпочити, бо від світанку до смерку на ногах. А ось дружина його чекає – про це сповістило ледь помітне світло у вікні. І наробилася за день так, що ні ніг, ні рук не відчуває, і захворіла, а не лягла відпочивати, поки чоловіка немає вдома, лише світло у лампі зменшила, щоб гасу менше вигоріло.

– Надю, ти спиш? – тихо спитав Павло Серафимович, знімаючи кожуха, хоча добре знав, що дружина чекає на нього.

– Як би я заснула, коли все село на зборах? – відповіла жінка й підвелася з ліжка. – Може, повечеряєш?

– Ні, не хочу нічого, – відповів тихо. – Ти лежи, відпочивай.

– Розкажи, що там говорили.

Павло Серафимович не поспішав із відповіддю. І лише коли ліг поруч із дружиною, мовив:

– У колгоспи агітують, хочуть, щоб добровільно вступали та віддали і землі, і господарство. Потім разом, усім селом, обробляли землю тракторами.

– Як то разом?

Павло Серафимович із подробицями розповів дружині те, що почув на зборах, бо знав, що не заспокоїться, поки все не дізнається. Потім сказав:

– Ти спи. Не запитуй ні про що, бо мені треба подумати.

Чоловік ліг на спину, підклав руки під голову, заплющив очі. Він знав – ніч буде безсонна. В голові лихоманили різні думки, перепліталися спогади. Чомусь згадалося дитинство, коли хотілося бігати з хлопцями та катати колесо курними вулицями, стріляти з рогатки, купатися в озері, лазити по деревах, красти зелені яблука у сусідів, вранці спати досхочу, але на це було так мало часу! З самого ранку піднімали батьки – й одразу ж до роботи. Чи кого бентежило, що ночі сну ніби й не було, а коли гнав скотину на луки, очі самі злипалися. Одного разу впав посеред дороги й умить заснув. Якби не сусідка баба Ганя, череда корів могла б затоптати його. Чи звинувачував він зараз батьків? Звичайно ж, ні. Робота з дитинства стала рушієм його життя.

У батька був шматок землі, який потім ставав