Olha Alder - Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder

Сніданок завершився в дивній атмосфері. Генрі довелося провести адвоката, вдову Манн і двох підлітків до автобусної зупинки, що знаходилася досить далеко від дому. Отак, приїхавши на машині, вони вмить її втратили — нерівний обмін між нерозумністю і жадібністю успішно відбувся.

Повернувшись, Генрі знову знайшов Дональда в купі паперів, розкиданих по підлозі. Він був як хом'ячок, що риється в коробках, занурюючись у них майже з головою і відкидаючи все непотрібне.

Притулившись до стіни, він слухав його бурмотіння:

— Не те й це не те... Та де ж воно? Невже я забув це в університетському кабінеті..? Та не може бути! Я ж навіть не привозив це туди...

Він говорив сам із собою, беззупинно розкидаючи папери.

Генрі раптом усміхнувся — його відвіяла божевільна ідея.

— Дональде. — Він покликав неголосно, боячись злякати зариту в паперах мишу. І все ж злякав. Дональд завмер, потім підняв на нього розфокусований погляд.

— Вже повернувся?

— Так. — Генрі заправив руки в кишені штанів. — Поїдемо в мисливський будиночок батька? Я отримав відпусткові через похорони на тиждень, тож можу ще затриматися в передмісті.

Дональд задумливо подивився на нього, потім, збивши руками своє волосся, намагаючись щось згадати:

— Гадаю, цього тижня я можу. Наступного — точно ні. Прибуває група студентів, про яких хтось має подбати.

— Чому ти? — Не надто щиро цікавлячись, але все ж запитав Генрі з безсоромно нудьгуючим виразом обличчя.

— Тому що я найкращий, — без краплі егоцентризму, просто відповів Дональд. Його створили найкращим, от він ним і став.

Генрі хмикнув. Дональд не справляв враження людини із сильною самооцінкою. Говорив спокійно, але не гордовито. Це сподобалося Генрі.

— То в тебе є вільний тиждень?

— Залишилося шість днів, тож... — Він знову занурився у папери.

— Та годі тобі це, — Генрі підійшов ближче й сів навколішки біля Дональда. — Поїдемо прямо зараз.

— Зараз? — Дональд розгубився. — Чому зараз? Я не готовий, я не зібрав речі й треба підлити воду до всіх рослин, — він почав бурмотіти щось незрозуміле і м'яти в руках якийсь документ.

Генрі вихопив папір із його рук. Якби рана Дональда не була перев'язана щільним шаром бинта, то гострий край паперу залишив би новий кривавий слід.

— Ай! — Він насупився й притиснув поранену руку до себе.

Генрі не звернув на це особливої уваги, а вткнувся носом у слова на документі:

— Гадаю, це і є ті самі розрахунки Вілкоксона. Воно? — Він повернув папір обличчям до Дональда. Той поправив окуляри на носі й почав пробігати поглядом по тексту.

— Воно. — Підтвердив він.

— Тоді починай збиратися. Я хочу покататися на новенькій машині батька. — Він підвівся на ноги й пішов до виходу з кабінету.

— Хіба ми не поїдемо на твоїй машині?! — Схвильований Дональд схопився й задихався.

Генрі кинув, не обертаючись і не зупиняючись:

— Хіба тобі не цікаво, як їде твоя нова машина? Ти ж сам так і не спробуєш — водіти-то не вмієш.

— Хто сказав, що не вмію?! — Обурився він. — Я казав, що не маю прав.

Із коридору лунав регіт. Хороші хлопці як Дональд не сідають за кермо машини без прав.

Willy Jeep Station Wagon 1946-го року! Батько дістав її зовсім новенькою, практично відразу з заводу. Така красуня коштувала непомірних грошей, але Манн-старший був багатою людиною.

Генрі оглядав машину із палаючими очима: темно-бордовий корпус, бежевий блискучий дах, винно-вишнева шкіра на сидіннях, дерев'яні панелі та світле тонке кермо. Ця машина виглядала як мрія! Вони з батьком точно були схожі.

Дональд вийшов на поріг дому, екіпірований, ніби їхав у далеку подорож, а не менш як за десять миль від дому.

— Я готовий.

— Знімай з себе все це, Дональде. — Генрі закотив очі.