Pyotr Ivanovich Franco - Дядько Шкіпер, Pyotr Ivanovich Franco

перед ними станула присадкувата постать Самоєда. В плечах був дуже широкий, що вказувало на незвичайну силу. Приступив до Петренка, положив йому обі руки на плечі і почав терти, ніс до носа.

Сей привіт тревав кілька хвилин. Чим довше, тим привіт щирійший.

«Олень не пішла. Олень із братом. Підемо разом до жовтого піску. Мої олені, пси. Все моє мого брата. Моя донька мого брата». Ніколи ще мабуть у життю маломовний Самоєд не сказав на раз тільки і так важних слів. Оба знов «подали» собі носи і пішли до юрти кочівника. В юрті Олень підійшов до доньки, молоденької, може пятнадцятьлітної дівчини, одягнутої в шкіряну одежу з пестрими нашивками, сказав їй щось горляним голосом, взяв її за руку, повів до Петренка, і руку доньки вложив у руку «брата». Передача була довершена. Відмовити значило смертельно образити Самоєда і цілу виправу звести на нівець. Відчув на собі зір моряка, і оглянувся. Ох! як люто світилися очи юнака. Аж зачудувався Петренко. На стільки ненависти стати лише зависну жінку. Ага! але се могла бути чиста мужеська зависть. Не було часу довго роздумувати, бо Олень наглив до виїзду, щоби станути на найблищій стоянці. Тяжко мусіли дослідники працювати, щоби так скоро як Самоєди звинути шатро та наладувати санки і запрягти ренів. «Кедрове Зерно» не відлучалася від Петренка. Ходила за ним всюди. Робила найтящу роботу скоро і легко, як найдущий моряк. З ренами і собаками поводилася спокійно, лагідно і твердо. Ніколи їй не лучилося, щоби котресь її не послухало, хоча не вживала бука. На найблищій стоянці, оба шатра стояли разом, і Петренко зі шатра Самоєда чув голосну розмову обох моряків у своїм шатрі. Показалося, що Любченко не тільки ворог жінок у загалі, він висказувався рішучо проти мішаних подруж із окрема.

«Чи він ожениться із тою дівчиною?»

Товаряков грубо розреготався:

«Хиба на час подорожі».

«Так не сміє бути», горячився Любченко, «ми Европейці не можемо поступати як якісь Французи, що в кождім порті мають окрему жінку».

«Ого! а чомуж би ні? Хиба ми від них гірші! От приміром що до мене. Та я би пятьох Хранцузиків закасував». І моряк знов грубо засміявся та почав глузувати з Любченка. Любченко не остав в довгу, і сварка могла легко перемінитися у бійку, як би Петренко не ввійшов до шатра.

«А се що знов! Вас двох у безконечній пустелі, і ви ще не в силі жити в злагоді!»

«Тим разом ви причиною!» замітив розгорячений Любченко, «як ви смієте брати на свою совість наче товарину ту невинну Самоєдку, до тогож іще майже дитину!»

Петренко здвигнув раменами:

«Ми в примусовім положенні. Коли дійдемо до побережжа, то відкупимо його гнів дарунками. Впрочім так поступають сливе всі подорожники».

«Це тільки ублагороднює расу», докинув Товаряков зі свого кутка.

Петренко не звернув уваги на сю зідливу замітку.

«Я на се не позволю!» вибухнув знов Любченко.

«Впрочім се моя справа!» закінчив Любченко. «Стям собі, Самоєдка належить виключно до мене». Одначе дивився при тім просто в очи Товарякову, що під тим залізним поглядом потупив зір. Петренко аж надто добре знав, які гадки нуртували в душі сього дужого великана. Ще з Харкова знав, що з десять літ назад Товаряков був жонатий, але грубив із жінкою, що в кінці покинула його. На пароході справляв добре свою службу і навіть у поході тримався добре, тільки надто вже грубо поводивея з ренами і собаками, що завжди доводило до сварки з Любченком. Тільки повага коменданта стримувала досі сі оба цілком супротивні характери. Без «баби» морякови було дуже важко, і Петренко знав, що небавки уся худобячість моряка може вибухнути, але ж не бачив другого виходу. Справа ще погіршилася, коли за тиждень пропали чотири рени, розірвані мабуть вовками. Прийшлося запрягти собаки і покинути частину виряду, і гірше шатро Самоєда. Тепер усі ночували в одній хаті. Щоби не наражати на певну загибіль оставших ренів, спинилися на тиждень над рікою. Моряки дібралися до піску у трьох місцях і скоро наполокали майже кільограм золота. Петренко як найточнійше означив ґеоґрафічне положення сього закутка. Олень потрясав головою: «Тут мало. Підемо там!» і показав напрям рукою. «Та сама ріка. Закрут». Петренко зрозумів, що тут тільки напливове золото, золотоносний кварець мусить находитися значно висше. Коли мали рушати дальше, знов бракувало двох ренів. Подорожні мусіли припняти лещета, бо собаки не могли тягнути навантажених санок. Обличче Самоєда спохмурніло, а Товаряков мстився на собаках. Коли раз копнув пса ногою, за те що йшов надто поволи, Любченко не стерпів і смагнув його батогом по обличчі. Розлютований моряк кинувся на юнака з п’ястками. З Любченком прийшлосьби круто, як би не станув поміж ними Петренко. Щоби захистити юнака сказав:

«Собак не можна напружати за надто, бо пічнуть падати, а тоді ми пропали».

Товаряков тільки люто подивився на свого супірника і затиснув п’ястки, але не осмілився кинути на значно сильнійшого противника. Справа ще погіршилася, бо коли Товаряков не міг нічого зробити комендантові, мстився на Любченкові, коли оставали самі. Любченко мусів носити воду, розпалювати, варити, направляти одежу і упряж, ставити шатро, обкидати його снігом, а Товаряков підганяв його кпинами, а то й штурханцями. Якась гордість не позволяла Любченкові скаржитися перед Петренком.

Здоровлєе досі не покидало подорожніх, але коли запаси взяті з корабля почали вичерпуватися, червоні щоки Товарякова зблідли скоро. Помимо доброго прикладу команданта ніяк не міг звикнути до полярної їжі: трану і мяса. По двох місяцях його щоки почали пухнути: перші обяви цинги. Враз із недугою його характер ще погіршився. Особливо часто насміхався з Любченка, що все ще не міг глядіти як Зерно клалася побіч Петренка.

«А, та се тобі зависно», кпив з юнака моряк, «ти би мабуть і сам не був від того, ге, ге, ге!»

«Мовчи, а не то...» і малі пястуки затискалися, а очи блищали.

«А ну, ну, та ти навіть до дівчини не доберешся», кпив немилосердно моряк. З дня на день положення гіршало. Любченко не міг терпіти присутности не тільки моряка і Зерна, але також Петренка. Сидів у своїм кутку і латав одежу. Коли глянув, то все з нахмареними бровами. Особливо ненависно глядів на чорноволосу Самоєдку з дещо скісними очима, що ні на крок не відступала від свойого пана. Раз навіть Петренко помітив як Любченько потряс ножем за Зерном.

«І до чого та зависть дійде?» думав собі Петренко. Помимо морозів і