Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

вони не сліпо наслідували йому, а шукали на власних матеріалах та власноруч розроблених методичних засадах свої шляхи вирішення культурологічних питань.

Ідея локальності в розвитку палеолітичного суспільства, що була протиставлена наприкінці 1950-х років панівній до того в радянській археологічній науці теорії стадіальності, перетворилася в подальшому в магістральний напрям сучасного палеолітознавства й надала дослідженням палеоліту конкретного історичного характеру, відкрила перспективу розробки етнокультурних та етногенетичних проблем. Давно вже припали пилом в історичному архіві солідні видання, в яких постулювалося положення про одноманітність палеоліту від Атлантичного до Тихоокеанського узбережжя Євразії й від північної околиці давньої ойкумени до південного краю Африки. Їх змінили статті та монографії про місцеві відмінності в культурі мешканців різних палеолітичних регіонів. Існування локальних відмінностей в палеоліті визнається усіма палеолітознавцями, притому не тільки в пізньому палеоліті, айв ранньому, майже від самого його початку.

Оволодівши думками, ідея множинності форм локальних проявів палеолітичних індустрій не призвела, однак, до такого ж однодумства в питаннях вироблення єдиних і загальноприйнятих принципів локального розподілу палеолітичних комплексів. Одні дослідники поділяють пам’ятки за одними ознаками, другі — за іншими. Ще ширше діапазон відмінностей у понятійному апараті й термінах для позначення окреслених категорій культурної спільності, які по-різному розуміються різними дослідниками і застосовуються для позначення відмінних або ж, навпаки, однакових культурних явищ. До того ж такі категорії не підпорядковані ієрархічно й здебільшого розглядаються ізольовано одна від одної. Тоді як одні вчені обмежуються виділенням широких культурних ареалів, інші, навпаки, роблять наголос на відмінностях у культурі окремих мікрорайонів, груп, групок і навіть окремих пам’яток і не помічають культурні спільності більш широкого територіального охоплення. В результаті заплутується справжня етнокультурна ситуація палеолітичного періоду. Особливо наочно це виглядає в розробках проблеми локальних відмінностей у ранньому палеоліті, що стала деякий час тому стрижневою в палеолітознавстві. Назріла, таким чином, потреба в уніфікації схеми й номенклатури локального підрозділу ранньопалеолітичних пам’яток.

Менш за все виправданим у цьому відношенні є шлях, яким прямують дослідники, які механічно переносять на досліджувані ними регіони і окремі пам’ятки вироблені видатним дослідником палеоліту Ф. Бордом принципи та критерії локального підрозділу мустьєрських індустрій Франції. Такий напрям досліджень, хоча й дає можливість у першому наближенні диференціювати комплекси, все ж таки призводить до спрощеного розуміння етноісторичних процесів в палеоліті, затушовує відмінності між пам’ятками різних територій. З методичної палуби спрацьованих за французькими мірками класифікаційних “каравел” не можна розпізнати, що відкривається не знов і знов знайдена Ф. Бордом “палеолітична Індія”, а зовсім інші, досі не відомі “палеолітичні землі й континенти”.

Жива реальність виявилася сильнішою від авторитетних, але штучних догм. Поступово з’ясувалося, що мустьєрські пам’ятки за межами Франції не вкладаються в прокрустове ложе французьких локальних варіантів.

Потрібен був інший підхід у розробці проблеми локального підрозділу ранньопалеолітичних комплексів. Методика такого підрозділу була вироблена на матеріалах ангельських та мустьєрських пам’яток України, розчленованих за двома паралельними і взаємопов’язаними схемами[17].

Відповідно до першої з них усі ранньопалеолітичні індустрії поділяються за своїми техніко-типологічними ознаками на варіанти, фації та типи. Виділення варіантів ґрунтується на сукупності трьох хронологічно стійких показників: розмірах знарядь (мікро — до 5 см, макро — більше 5 см), ступені застосування прийомів двобічної обробки, питомій вазі в інвентарі зубчастих форм. Підрозділ варіантів на фації провадиться на базі сполучення найбільш характерних для тих чи інших пам’яток типологічних класів знарядь та прийомів їхнього виготовлення. Нарешті, фації поділяються на типи індустрії, що виділяються за всією сукупністю техніко-типологічних показників комплексів з наголосом на специфічні, тільки цим комплексам властиві типологічні форми й стійкі, своєрідні сполучення звичайних, широко розповсюджених типів інвентарю в їхньому серійному виявленні.

Запропонований підрозділ ранньопалеолітичних пам’яток України є суто класифікаційним, просторово-описовим. Значення виділених категорій спільності — типів, фацій, варіантів індустрії — полягає в тому, що вони допомагають розібратися в строкатій мозаїці різних проявів ранньопалеолітичних індустрій, намацати зв’язуючі нитки між тими чи іншими з них, виявити певну закономірність і тим привести до певної системи, упорядкувати це розмаїття. В свою чергу, така класифікація пам’яток створює необхідну наукову базу для виділення конкретних культурно-історичних спільностей, матеріальним відображенням яких є категорії іншої культурно-історичної схеми — археологічні культури.

При певній близькості поняття “тип індустрії” й “археологічна культура” не ідентичні. З одного боку, найближча схожість пам’яток, які належать до одного типу індустрії, дає змогу вважати, що вони залишені одним соціально-етнічним об’єднанням (громадою?). Це наближає поняття “тип індустрії” до поняття “археологічна культура” в тому вузькому розумінні, як це застосовується зараз щодо палеоліту: оскільки для культури, як і для типу індустрії, характерна тотожність або значна схожість усіх техніко-типологічних показників індустрії, насамперед специфічних форм і стійких, неповторних сполучень, так би мовити, “інтернаціональних” типів інвентарю, представлених серіями. З іншого боку, внаслідок недостатньої вивченості палеоліту в тих чи інших регіонах виділяємо типи індустрій, нерідко представлені поодинокими пам’ятками. Територіальне розповсюдження таких типів індустрії лишається нез’ясованим, тому вони не можуть, згідно з прийнятими критеріями, розглядатися як археологічні культури. Окрім того, певні типи індустрії можуть відбивати різні хронологічні стадії в розвитку матеріальної культури одного й того ж соціально-економічного організму (громади?). В цьому випадку поняття “тип індустрії” буде рівнозначним поняттю “етап археологічної культури”.

Якщо виходити з поняття археологічної культури як угруповання пам’яток, що характеризуються єдністю техніко-типологічних показників індустрії, території й часу побутування, то як археологічні культури у ранньому палеоліті повинні розглядатися такі вузьколокальні групи одночасних або різночасних генетично пов’язаних пам’яток, які розташовані на одній, відносно невеликій території, мають значний ступінь схожості в наборі знарядь праці, передусім у специфічних формах та своєрідних сукупностях інших, звичайних типів інвентарю, й тим самим відносяться до одного або кількох генетично пов’язаних типів індустрії.

Саме це визначення лягло в основу культурного підрозділу раннього палеоліту України.

Дві археологічні культури виділяються на матеріалах ангельської епохи: королевська (ангельські комплекси стоянок Королеве, Рокосове, Малий Раковець у Закарпатті)[18] та бодрацька (Бодрацьке місцезнаходження та близькі йому за техніко-типологічними показниками комплекси Південно-Західного та Східного гірського Криму).

Низка археологічних культур вимальовується в мустьєрську епоху в Закарпатті — королевська (мустьєрські комплекси стоянок Королеве, Рокосове, Малий Раковець, Діброва) та чернінська (Королеве, пункти поблизу с. Черна та деякі інші); в Прикарпатті — молодовська (стоянки Молодове I, V); стінківська (Стінка 1, 2; Шипот, Осипка); на Поліссі — рихтська (Рихта, мустьєрські комплекси Житомирської стоянки); в Подніпров’ї — орлівська (Скеля Орел, Балки, Вовніги, гирло Самари, Саврань); у Криму — аккайська (Заскельна V, VI, IX, Сари-Кая); старосільська (Старосілля, Кабазі); шайтан-кобинська (Шайтан-Коба, Бахчисарай, Холодна Балка); кіїк-кобинська (Вовчий Грот, Пролом, Заскельна V); чукурчинська (Чукурча II, Кара-Китай,