Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

— він передає слово тому або іншому персонажеві чи говорить за нього, ввійшовши в його роль або ставши на час його медіатором. Зрештою, це для поезії звичайне (а певною мірою і для чутливої людини взагалі — як ото Аліса у Люїса Керрола казала, що страх як любить уявляти себе то тією, то тією зі своїх подруг), — річ тільки в тому, що ролевий діапазон у Жадана незвично широкий, хоч і уривчастий, а медіації не завжди розпізнаванні, вони можуть бути й маскувальними або ігровими.

Якщо до цього додати його схильність до розлогої оповідності й темпераментної контактності зі світом, близькість його зонгів і хітів до речитативності (яка віддалено нагадує наспівність українських народних дум) та псалмоспівів, відкритість його віршування до напливу неконтрольованих вражень життя, широку і впевнено-вільну ходу його віршового рядка, — то можна зрозуміти, що перехід до прози не становив для Сергія Жадана труднощів — принаймні у вимірі стилістичному. Власне, йшлося не про перехід від поезії до прози, а про оформлення того життєвого матеріалу, який не вміщався в поезію, потребував об’єктивованішого представлення, укладався вже за своєю логікою. Метафорика, асоціативність і ритміка «настирної» думки, що творили напругу його поезії, тут поступаються перед самопливом дії. Ліричний голос — хоч який багатоємний сам собою — «розривається» на непідвладне йому персонажеве багатоголосся і втрачає висоту звучання, а світ самого оповідача стає локальнішим, заземленішим, предметнішим, залежним від персонажевих світів. Це особливо помітно в тих книжках Сергія Жадана, де пропонуються і поетичні, і прозові тексти впереміш. Насамперед у свого роду експериментальному перевиданні збірки прози і поезії (книжка «Біг Мак», видавництво «Критика», 2006).

У поетичних розділах збірки чуються та гра уяви і той розліт думки, що з хаосу (чи сув'язі) буденних і небуденних вражень або й химерних вигадок творять у Жадана глибокі фрагменти світопочування:

…Щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ

і сипле в твої долоні

пригорщі молюсків і равликів,

комет і річкового каміння…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…З пагорбу, де закінчувалось місто,

видно було залізницю,

якою добирались додому робітники.

Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля

вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися в шахтарському селищі.

Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі, крам і світила

і, повернувшись, зникає за пагорбом?

За кожен невидимий видих вимучених за ніч метеликів,

за кожного із сиріт, котрі кожного ранку

складали постіль, мов парашути,

за кожен з кларнетів у твоєму горлі, які не дають тобі просто дихати,

перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,

заплачено нашим життям…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .