nikalajka - Зізнання за мить до смерті, nikalajka

У кожного з нас — своя тиша.
Свій край даху, на який ми виходимо подумки, коли світ стає надто гучним.
І завжди здається, що саме наш біль — німий, невидимий, нікому не потрібний.

Але іноді достатньо, щоб хтось просто був поруч.
Не рятував. Не переконував. А був.
Бо найстрашніше — не падіння. Найстрашніше — залишитися одному на краю.

Цей день змінив не лише її.
Він залишив слід у кожному, хто був свідком.
Хтось почав думати, перш ніж говорити.
Хтось навчився бачити тих, кого раніше оминав.
А хтось — уперше наважився простягнути руку.

Бо байдужість — найпоширеніша форма жорстокості.
А доброта — не геройство, а звичка бачити людину. Справжню. За мовчанням. За стіною. За маскою.

Історії, як ця, не мають ідеального фіналу.
Але мають шанс стати початком.
Для когось іншого. Для тих, хто ще мовчить. Хто ще стоїть на краю — у собі.

Можливо, ми не завжди можемо врятувати.
Але ми завжди можемо бути тими, хто не пройде повз.

Іноді — саме цього достатньо.