Анна Стоун - Амулет стихій , Анна Стоун

Опустившись на порізане крісло, чарівник закрив обличчя руками. 

— Ви не винні в тому, що трапилося. — ззаду до нього підійшла русява дівчина та поклала руку на плече чарівника. — Їх було більше!

— Ні, Корнелія! Я повинен був накласти кращі чари. — не відриваючи очей від підлоги, промовив Мерлін. — Я не зміг встежити за ними... але ж я попереджав, щоб вони залишалися у Мері…

— Вони б ніколи так не вчинили. Ви ж їх знаєте! Точніше, знали... — сказала дівчина, підібгавши губи. 

Деякий час Мерлін мовчав, а потім, прибравши руки від обличчя, глибоко зітхнув. Зараз він не міг дозволити собі навіть заплакати.

— Будинок потрібно очистити! Всіх тих, хто прийшов з Морлом, скласти у дворі та спалити. Родичам наших загиблих я повідомлю сам.

— Кімнати всі перевірені! Ми чекаємо тільки вас! 

Чоловік ще раз зітхнув, піднявшись на ноги. 

— Тоді пішли! 

Люди в селищі Веселкове, що під Змієвом, ще не прокинулися, але навіть якби вони й не спали, навряд хтось із них здогадався, які події розгортаються за парканом. Полог тиші приховав це від їхніх вух. 

До того моменту, як маги закінчили з трупами ворогів, всі учасники битви зібралися у дворі. До Мерліна знову підійшла Корнелія.

— Магістр, що робити з будинком? 

— На нього будуть накладені чари! Ми закриємо його від сторонніх очей! — байдуже відповів Мерлін і попрямував далі.

— А люди не помітять, що будинок зник? 

— Ні! — лаконічно відповів він. — Ви вільні. 

Переконавшись, що будинок порожній, Мерлін підняв руку з паличкою і пробурмотів заклинання. 

Дощ припинився. Будинок зник в променях сонця, а на його місці, височіючи до самого неба, з'явився стовп, на вершині якого був висічений напис: «Той, хто жив одного разу, буде жити вічно».

_________________

«Ті, кого ми любимо, ніколи по-справжньому не залишають нас.» — Сіріус Блек, «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану».

Наступний розділ вже завтра.