Батіг Гамсун - На зарослих стежках

ті відповіді поспіхом, за несприятливих обставин, у певний, точно визначений для цього час, при поганющому освітленні, в стані тяжкої депресії. Тож я не вважаю їх скарбницею мудрості. Хоча це моя праця.

Оскільки в мене було обмаль часу, щоб переписати свої відповіді, а професор відмовився позичити мені оригінали, то цей пропуск лишається незаповнений.

***

1946 рік, 11 лютого.

Мене знов випустили з клініки.

Втім, це не означає, що я вільний, але хоч можу перевести дух. Насправді переводити дух — це єдине, що я можу поки що робити. Я дуже слабий. Виходжу з лікувальної установи — і такий слабий. Я був здоровий, коли туди потрапив.

Згодом, може, і буде час згадати ті дні, коли я перебував у психіатричній клініці, тих приязних сестричок, ту щиру, добру старшу медсестру, Різдво 1945-го, пацієнтів, прогулянки на свіжому повітрі — нині мені не до цього. Я мушу оговтатися.

Передусім мені доведеться спробувати знову знайти прихисток у Ланнвікському будинку для старих. То не так просто: прийшло нове керівництво, в моїй колишній кімнаті поселився інший старий чоловік, будинок переповнений. Унсрюд, начальник поліційного відділка в Арендалі, зробив для мене, що міг, а напередодні ще й пожильці будинку проявили свою доброзичливість, тож мене прийняли.

Віднині тут має початися моє одужання. Проте я вже не молодий, мені нелегко вертатися до нормального життя, яке було обірване чотири місяці тому, через те період одужання затягнувся. Я відмовлявся кого-небудь бачити, не відповідав на листи, які сюди приходили, бо не мав сили. Бувало, що після прогулянок по мокрому снігу мене починало лихоманити. Я багато спав і куняв навіть тоді, як посеред дня сидів на стільці, тутешні фахівці казали, що це від слабості.

Опанувавши себе, я таки позбувся фінського ножа. О, той фінський ніж! Я його не привласнював, він сам прилип до мене в ґримстадській лікарні, а потім упродовж чотирьох місяців разом із усіма моїми манатками провалявся в лікарняному підвалі. Я відіслав його поштою до лікарні: прошу, ось тут фінський ніж, заберіть його в мене, я не можу його більше бачити, він не мій.

І загалом я намагався, наскільки ставало сил, владнати свої справи: повідмічав у календарі найголовніші дати, без будь-чийого дозволу передплатив кілька газет, позалатував одяг. Стояла справжня зима зі сліпучим сонцем і довгими-предовгими днями, — така собі екваторіальна пора: о сьомій годині вже смеркало, а о сьомій ранку — благословилося на світ. І так триватиме поти, поки не переміститься екватор.

Увесь цей час я не мав ніякої охоти до читання. Хоч у мене були історія культури, Біблія і оповідки про Нову Ґвінею, але я швидко стомлювався від справжніх книжок і здебільшого читав усілякий мотлох та газети. Час од часу я знаходив на кухні той чи той релігійний часопис, який ретельно перечитував, там друкувалися добре написані і часто змістовні речі, то була газета «Євангеліст», яку сюди надсилали безкоштовно, а ще твори адвентистів, що їх приносили місіонери. Щодо цих творів, то там був чудовий друк і щонайкращий папір, душа раділа від читання, а мій ослаблений зір на них відпочивав. Мимоволі я згадав свого знайомого з Клеттрана в Нурлані: якби він вступив до цієї могутньої адвентистської громади, то не ходив би по холоду босоніж. Хоча він казав, що повинен мандрувати сам.

Якось увечері приїхала на авто старша медсестра з ґримстадської лікарні. Їй доручили повернути мені фінський ніж!

Від несподіванки я тільки сторопів та й годі.

— Атож, — мовила вона, — цей фінський ніж, що ви мені надіслали, не з нашої лікарні, і ми не хочемо його тримати в себе. Ніж гарний, але не наш.

— І не мій, — сказав я.

— Вам треба спитати своїх, — сказала вона, — може, він усе-таки з Нергольма.

***

Минають дні, минають місяці, мені й досі не кращає. Буває, хтось у притулку помирає, нам, старим, дивуватися не випадає: деякі відходять, а замість них з’являються інші, на нас, тих, що лишаються, це ніяк не впливає, так має бути. Тане сніг, настає весна, мало-помалу мене дедалі частіше охоплює бажання братися за роботу, але я не маю сил. На листи я все ще не беруся відповідати.

Тютюн продають вільно, але від того ніякої втіхи, аніскілечки. Тоді чого я хочу, чим невдоволений? Довкола весна і літо, але, Господи, що за дурний стан! Я підстругую фінським ножем два нові олівці, щоб бути готовим до несподіваного натхнення, але воно не з’являється. То що мені робити? Річ у тім, що мене поставлено з ніг на голову, я сам собі набрид, як гірка редька, не маю жодних бажань, жодних зацікавлень, жодної радості. Чотири-п’ять моїх добрих чуттів — у сплячці, а шосте мене зрадило.

За це я можу подякувати генеральному прокуророві.

***

Будинок для старих у Ланнвіку,

Ґримстад, 23 липня 1946

П. генеральному прокурору Осло

Я вагався, чи писати мені цей лист. Навряд чи буде з цього яка-небудь користь. У своєму поважному віці я все-таки мав би робити щось інше. Мене виправдовує те, що я пишу не задля нинішнього дня, я пишу задля тієї особи, яка, можливо, прочитає це, коли нас уже не буде на світі. А ще я пишу задля наших онуків.

Торік, після кількох переїздів упродовж літа, 15 жовтня мене помістили до психіатричної клініки в Осло. Причина цієї госпіталізації лишається загадкою для багатьох, а не тільки для мене. Офіційно цей заклад зветься «для нервово- та душевнохворих», але я не був ані нервовий, ані душевнохворий. Я був старий чоловік, до того ж глухий, але в той час, коли мене відірвали від мого звичайного плину життя й роботи та ув’язнили, я був бадьорий і здоровий. Можливо, колись іще запитають у пана генерального прокурора, на підставі чого було вчинено проти мене самоправні нерозумні дії. Ви могли б викликати мене до себе і якусь хвильку поговорити зі мною — Ви цього не зробили. Ви могли б заручитися висновком лікаря про те, що мене треба покласти — Ви цього не зробили. Дільничий лікар обстежив мене за 10 хвилин — «тільки фізично», як він