Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Частина шоста : Кодекс честі

Лео стояв біля могили Карло, його обличчя залишалося незворушним, але всередині вирувала буря. Він не радів його смерті, але й не шкодував. Це була частина гри, яку він змушений був вести. І тепер, коли один зрадник був викреслений із рівняння, залишалося інше питання — хто ще грає проти нього?

Коли всі розійшлися, він залишився один, вдивляючись у нічне небо. Здавалося, що темрява поглинає його думки.

— Ти починаєш ставати схожим на мене, — пролунав голос позаду.

Лео різко обернувся, але нікого не було. Лише вітер шелестів у кронах дерев. Проте він знав, кому належав цей голос.

— Я не такий, як ти, батьку, — пробурмотів він у порожнечу. — Я не стану таким.

Його батько, Дон Антоніо Мартеллі, був легендою у кримінальному світі. Жорстокий, холоднокровний, але водночас мудрий. І тепер, коли Лео стояв перед вибором, він відчував, що тінь батька тисне на нього все сильніше.

Наступного ранку в особняку його чекав Ліонель.

— Це прийшло сьогодні вранці, — він простягнув конверт, пожовклий від часу.

Лео розірвав печатку й почав читати. Лист був від батька. Написаний ще за кілька місяців до його смерті.

"Лео, якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає. Світ, у якому ти живеш, не має місця для слабких. Але пам’ятай: єдина справжня сила — це не гроші й не зброя. Це люди. Вони або зроблять тебе королем, або зрадять тебе. Довіряй лише тим, хто довів свою відданість не словами, а кров’ю."

Лео стиснув лист у руках. Батько вже тоді знав, що кінець наближається. Але кого він мав на увазі?

Наступного дня Лео зібрав найближче коло. Біля столу сиділи Ліонель, Марко, Вітторіо та ще кілька людей, яким він довіряв.

— Ми більше не можемо діяти наосліп, — сказав Лео, оглядаючи кожного. — Хтось із нас уже раз зрадив, і я не дозволю, щоб це повторилося.

Марко мовчав, його очі не відривалися від столу. Вітторіо, навпаки, посміхався, наче розважався.

— І що ти пропонуєш, племіннику? — заговорив Вітторіо.

— Я хочу перевірити кожного, — відповів Лео. — Справжня вірність проявляється у кризові моменти.

— І як ти це зробиш? — Марко нарешті підняв погляд.

— Ми йдемо на зустріч із Россі. Якщо хтось із нас має намір зрадити, він проявить себе.

Вітторіо легенько постукав пальцями по столу.

— Ти граєш небезпечну гру, хлопче.

— Я не граю. Я виграю.

Зустріч із Россі була призначена на нейтральній території — старому доку біля порту.

Лео прибув першим, разом із Ліонелем і Марко. Через кілька хвилин під’їхали Россі. Головний серед них — Лоренцо Россі, старий лис, який керував сім’єю з тією ж жорстокістю, що й Антоніо Мартеллі.

— Леонардо, — сказав Лоренцо, виходячи з машини. — Ти сміливий, що прийшов сюди.

— Ми обидва знаємо, що війна руйнує нас обох. Я хочу поговорити.

Лоренцо усміхнувся.

— Говори.

Лео зробив крок уперед.

— Ми можемо розділити місто. Без зайвої крові.

Лоренцо засміявся.

— І ти справді думаєш, що я на це погоджуся?

— Я думаю, що ти втратив більше, ніж я. І я думаю, що ти знаєш, що це не скінчиться добре ні для кого з нас.

Лоренцо примружив очі.

— У тебе є людина серед своїх, яка працює на мене, — сказав він раптово.

Всі напружилися. Лео відчув, як Ліонель і Марко злегка торкнулися своїх пістолетів.

— Хто? — запитав Лео холодно.

Лоренцо підняв брову.

— Це не моя проблема. Але я дам тобі підказку: він був найближчим до Карло.

Марко.

Лео відчув, як у ньому закипає лють.

— Твої ігри мені набридли, Лоренцо, — сказав він, стискаючи кулаки.

— Це не гра, хлопче. Це бізнес. Якщо ти не знайдеш зрадника, він знайде тебе.

Лоренцо розвернувся й пішов. Його люди зробили те ж саме.

Марко стояв, не рухаючись.

— Це брехня, — сказав він.

Лео нічого не відповів. Він уже знав, що робити.

Коли вони повернулися в особняк, Лео наказав зібрати всіх у підвалі.

— У мене є останнє випробування, — сказав він, дивлячись на Марко.

Він дістав револьвер і поставив його на стіл.

— Хто візьме його і застрелить людину поруч із собою, той доведе свою вірність.

Напруга в кімнаті була нестерпною.

Ліонель глянув на Лео, немов запитуючи, чи він серйозно.

Марко глянув на зброю.

— Це жарт?

— Ні.

Він узяв пістолет, подивився на Вітторіо. Потім на Ліонеля.

— Я не буду цього робити, — сказав Марко.

— Чому?

— Бо я не тварина.

Лео подивився йому прямо в очі.

— А ти міг би застрелити мене?

Марко нічого не відповів.

Це був його вирок.

Лео зробив знак Ліонелю. Через секунду постріл розірвав тишу.

Марко впав на підлогу.

— Тепер ми знаємо, хто дійсно вірний, — сказав Лео, ховаючи пістолет.

І хоча він втратив ще одного друга, він знав, що батько мав рацію. Вірність визначається кров’ю.

Кров повільно розтікалася по мармуровій підлозі. Марко ще дихав, але його очі вже втратили фокус. Він не благав про пощаду, не проклинав Лео — лише дивився на нього з сумішшю болю й розуміння.

— Це був не я… — прохрипів він.

Лео дивився на нього, не моргаючи.

— Ти занадто багато мовчав.

Марко посміхнувся кутиком губ, кашлянувши кров’ю.

— Це… і є… твій… кодекс честі?..

Лео стиснув щелепи, але нічого не відповів. Він більше не міг собі дозволити сумніви.

Ліонель стояв поруч, мовчки спостерігаючи.

— Що робити з тілом? — запитав він нарешті.

Лео підняв погляд.

— Спалити. І ніколи про нього не згадувати.

Ліонель кивнув і дав знак двом людям у кутку кімнати. Вони без зайвих слів взяли Марка за руки й ноги, витягаючи його з підвалу.

Коли двері зачинилися, Вітторіо засміявся.

— Ти зробив правильний вибір, хлопче. Не всі мають силу так вчинити.

Лео подивився на нього, і його погляд був холодним, як лезо ножа.

— Не випробовуй мене, Вітторіо.

Його дядько підняв руки.

— О, я лише підтримую тебе. Адже ти тепер справжній Мартеллі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍