Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Лео відчув, як у нього всередині щось обірвалося. Але він не міг дозволити собі слабкість.

Лео повернувся до свого кабінету й відкрив пляшку віскі. Пальці тремтіли, але він зробив глибокий вдих і налив собі напій.

— Це не він… — голос Марка лунав у його голові.

Що, якщо він дійсно був невинний?

Раптом двері відчинилися. Увійшла Софія.

— Я все знаю, — сказала вона, перехрестивши руки на грудях.

Лео підняв на неї очі.

— Що саме?

— Ти вбив свого друга. І навіть не впевнений, що це був він.

Лео мовчав.

— Як ти дізналася?

— Я працюю журналісткою, пам’ятаєш? Але це не важливо. Важливо те, що ти зробив.

Вона підійшла ближче, нахилившись до нього.

— Якщо ти і далі будеш знищувати всіх навколо, то дуже скоро не залишиться нікого, хто міг би тобі довіряти.

Лео відставив склянку й встав.

— Довіра — це розкіш.

— А честь?

Він дивився на неї кілька секунд, а потім відвернувся до вікна.

— Честь — це тільки слово.

Софія зітхнула.

— Ні, Лео. Честь — це те, що відрізняє тебе від них.

Її слова залишилися в голові Лео довше, ніж він хотів би.

Наступного ранку Ліонель зайшов у кабінет із тривожним виразом обличчя.

— Бос, у нас проблема.

Лео підняв на нього погляд.

— Що ще?

Ліонель поклав на стіл кілька фотографій.

— Це звіти про рух грошей. Хтось зливав інформацію Россі й отримував за це хороші гроші.

Лео нахилився ближче.

— І хто ж?

Ліонель мовчки простягнув йому ще одну фотографію.

На ній був Вітторіо.

Лео стиснув кулаки.

— Значить, він весь цей час тягнув мене у війну…

Ліонель кивнув.

— Так. І Марко, схоже, не мав до цього жодного відношення.

У Лео ніби земля пішла з-під ніг. Він убив людину, яка була йому, можливо, віддана. А справжній змій залишився серед живих.

Вітторіо.

Його власний дядько.

Лео глибоко вдихнув і повільно видихнув.

— Готуй людей, Ліонеле. Цієї ночі ми покладемо край цій грі.

Він більше не збирався бути маріонеткою.

Цього разу він сам писатиме правила.

Коли Лео закрив двері кабінету, в його голові вже не було сумнівів. Вітторіо зрадив його, злив інформацію Россі й підштовхнув до війни, яка знищувала все навколо. Він змусив Лео вбити друга, зруйнував братство, яким вони колись були.

Тепер настав час розплати.

— Ліонеле, — Лео повернувся до свого вірного охоронця. — Скільки у нас людей, готових діяти просто зараз?

Ліонель трохи поміркував.

— П’ятнадцять бійців, які готові померти за тебе, бос.

— Цього вистачить.

Лео підійшов до столу й відкрив шухляду. Звідти він дістав маленьку чорну коробку. Усередині лежав срібний медальйон із вигравіруваними ініціалами "Л.М."

Це була річ його батька.

"Що б ти зробив на моєму місці, батьку?" — подумав він, стиснувши медальйон у долоні.

Але він уже знав відповідь.

Вітторіо перебував у своєму маєтку на околиці міста. Маєток охороняли десятеро його вірних людей — не найкращих, але достатньо небезпечних.

Лео вирішив діяти хитро.

— Ліонеле, нам потрібен отвлекаючий маневр.

— У мене є ідея, — відповів той.

Через годину будівля складу, що належала Вітторіо, спалахнула у вогні. Це було одним із головних логістичних пунктів сім'ї, і Вітторіо не міг проігнорувати напад.

— Перемістіть половину людей на склад! — кричав він у телефон, стоячи у своєму кабінеті.

Тієї ж миті до вілли під'їхали чорні авто.

Лео й Ліонель йшли першими.

— Убити всіх, хто чинитиме опір, — тихо сказав Лео.

Охоронці навіть не встигли зрозуміти, що відбувається. Тиша ночі прорізалася пострілами, і вже за кілька хвилин біля входу до вілли лежали тіла.

Вітторіо, почувши шум, швидко схопив пістолет і кинувся до чорного ходу. Але там на нього вже чекав Ліонель.

— Привіт, старий, — сказав він і сильно вдарив Вітторіо прикладом автомата.

Вітторіо привели в кабінет. Лео сидів у кріслі, спокійно наливаючи собі віскі.

— Я завжди знав, що ти не пробачиш мені, хлопче, — заговорив Вітторіо, обтрушуючи з костюма пил. — Але я не очікував, що ти прийдеш так швидко.

Лео підняв на нього холодний погляд.

— Ти штовхнув мене в цю війну. Ти змусив мене вбити друга.

Вітторіо лише посміхнувся.

— А ти думав, що можеш бути босом і лишатися чистим? Так не працює, Лео. Ти хотів вибрати інший шлях? Забудь. Ти вже такий самий, як і всі ми.

Лео мовчки підняв пістолет і навів його на дядька.

— Я не такий, як ти.

— Ні, ти ще гірший, — прошепотів Вітторіо. — Бо ти віриш, що ще можеш змінитися.

Постріл розірвав тишу ночі.

Вітторіо впав назад, а кров почала повільно розтікатися по дерев’яній підлозі.

Лео опустив пістолет і глибоко вдихнув.

— Що тепер, бос? — запитав Ліонель.

Лео допив віскі, глянув на труп і кинув медальйон батька поверх закривавленого піджака Вітторіо.

— Тепер я пишу власні правила.