Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Того дня не знати з якого дива я вирішив побути з небіжчиком до кінця. Куций лікар-цинік дозволив мені залишитися під час обов’язкового розтину тіла. Підозрюю, йому вже просто в роті засмерділося від браку спілкування.
— Отака йому красна ціна, — заявив він, розкривши чоловікові черевну порожнину, немов рожевий портфель, одкинув складку шкіри та м’язів і, відтягнувши її, закріпив, немов край тенту в наметі.
— Кому йому? — не зрозумів я.
— Його життю, — пояснив лікар, одділивши шкіру обличчя небіжчика і закотивши її, наче заяложену маску. — Вашому життю. Моєму життю. — Червоні і білі переплетені смуги мускулів перетворилися на суцільний синець навколо рваної рани вище вилиці.
— Не може бути все так просто, — заперечив я.
Лікар відірвався від свого похмурого заняття і поглянув на мене з веселою усмішкою.
— Справді? — проказав він. — А доведіть мені, якщо ваша ласка. — Ніби зважуючи, він підняв серце чоловіка в руці. — На відкритому ринку планет Мережі це могло би коштувати якусь суму. Адже є клас людей надто бідних для того, щоб утримувати власні, вирощені в пробірках частини тіла про запас, але досить заможних, щоби померти від банальної нестачі серця. У нас же це — просто тельбухи, нікому не потрібний мотлох.
— Не може бути все так просто, — непереконливо повторив я. Мені згадалося, як перед самими моїм відльотом із Пацема ховали Його Святість Папу Урбана XV. Згідно з традицією, що встановилася до Гіджри, його тіло не бальзамували. І от воно чекало в передпокої головної базиліки, поки його не вкладуть у просту дерев’яну труну. Допомагаючи Едуару та монсеньйорові Фрею припасувати ризу до задубілого тіла, я зауважив буру шкіру небіжчика та розслаблені вуста.
Лікар здвигнув плечима і завершив поверхневий розтин. З усіх формальних процедур це була рекордно коротка автопсія. Жодних підозрюваних, жодних мотивів. Опис убитого відправили до Кітса, але самого чоловіка поховали наступного дня на ділянці для жебраків, якраз між замуленими берегами та жовтими джунглями.
Порт-Романс — це плетиво жовтих, із яз-дерева споруд, побудованих на лабіринті риштування і дощок, які простяглися далеко в замулене гирло Кансу. Ця річка сягає тут завширшки майже два кілометри і кількома рукавами виливається у бухту Тоскагай. Щоправда, судноплавні серед них тільки парочка, і драги не замовкають ні вдень, ні вночі. Кожної неспаної ночі я лежу у своєму дешевому номері, і з відчиненого вікна до мене долинає гупання копрів, ніби б’ється серце цього бридкого міста, а віддалене шепотіння прибою схоже на його сповнене мокротиння дихання. Сьогодні я дослухаюся до ритмів міста і ніяк не можу в уяві спекатися картинки оббілованого обличчя вбитого чоловіка.
У передмісті різні компанії утримують екранодром, звідки переправляють людей і вантажі на крупні плантації вглибині материка. Але підкупити пілотів мені не вистачить грошей. Точніше, сам би я вже якось потрапив на борт, але куди дівати три валізи медичного й іншого обладнання. Хоч така спокуса мене не полишає. Сильніше ніж будь-коли моя служба в бікура здається все більшим абсурдом та безглуздям. Тільки моя дивна потреба в пошуках цілі та мазохістська рішучість виконати умови заслання, у яке я сам себе відправив, і надалі женуть мене вгору течією.
Щодвадні вгору за течією Кансу вирушає корабель. Я вже зарезервував собі на ньому місце, а завтра перенесу туди валізи. За Порт-Романсом я не сумуватиму.
День 41
«Емпоротичний жирандоль» суне-пливе проти течії. Від часу, як ми два дні тому проминули Мелтонову Пристань, не помітно жодних ознак людського житла. Джунглі обступили береги річки, ніби суцільні стіни; ба більше — місцями, де водяна гладінь звужується до тридцяти-сорока метрів, вони повністю переплітають гілля у вас над головами. Саме світло тут жовте і густе, як топлене масло, проціджене крізь крони та лапате гілля дерев у вісімдесяти метрах над бурою гладінню Кансу. Я сиджу на іржавому бляшаному даху середньої пасажирської баржі і мружу очі, намагаючись розгледіти своє перше дерево тесла[32]. Старий Каді, який поруч струже якийсь патичок, чвиркнув крізь щербаті зуби у воду і розсміявся з мене. «Нє, так далеко в долішній течії вогняні дерева не ростуть, — пояснює він. — А якби росли, то ліс дідька б лисого так виглядав. Аби побачити теслу, треба спинатися на Розкрилля. А ми, падре, ше досі дощовими лісами пливемо».
Щодня по обіді ллє дощ. Правду кажучи, «дощ» — надто м’яко сказано, коли подумаєш про цей справжнісінький вселенський потоп, який щодня падає нам на голови, ховає собою береги і лупить по даху баржі з оглушливим гуркотом, уповільнюючи наш і без того черепашачий поступ, аж поки не з’являється враження, що ми взагалі стоїмо на місці. Так ніби сама ріка щодень стає дибки і перетворюється на вертикальний потік, прямовисний водоспад, яким судно повинно піднятися вгору, якщо мусить продовжувати путь уперед.
«Жирандоль» — старезний плоскодонний буксир, який тягне за собою п’ять барж, геть ніби мама, в поділ спідниці якої вчепилася обідрана дітлашня. Три дворівневі суденця транспортують пакунки різноманітного краму, який продаватимуть або й мінятимуть на щось інше на тих нечисленних плантаціях та в населених пунктах по берегах ріки. Дві інші пропонують таку собі подобу нічлігу для тубільного населення, яке подорожує Кансом, хоча в мене склалося враження, що деякі з їхніх пасажирів тут прописалися на постійно. Моє особисте ліжко — заплямований матрац і схожі на ящірок комахи по всіх стінах.
Після дощу всі виходять на палубу дивитися, як понад холонучою річкою здіймається вечірній туман. Тепер повітря спекотне і перенасичене вологою майже цілий день. Старий Каді говорить, що я спізнився для подорожі дощовим та вогняним лісами і не встигну проскочити повз неактивні дерева тесла. Що ж, подивимося.
Сьогодні туман схожий мені на душі померлих, що сплять під темним плесом річки. Останнє дрантя пообідніх хмар розсіюється у верхівках дерев, і в цей світ повертається колір. Я спостерігаю, як лісові нетрі переливаються барвами від жовтого хрому до прозорого шафрану і поволі вигорають спершу до вохри, а потім до умбри і, зрештою, — сутіні. На борту «Жирандолі» Старий Каді світить ліхтарі та канделосфери, що теліпаються на прогнутих балках верхньої палуби. Тим часом як джунглі, ніби намагаючись не програти в цьому змаганні, починають слабко фосфоресціювати вогниками-гниличками, і підсвічені ними сяй-пташки та різнобарвне павутиння перепурхують з гілки на гілку в темнішій, верхній частині крон.
Маленький гіперіонівський місяць сього вечора не проглядається, але ця близька до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіперіон, Ден Сіммонс», після закриття браузера.