Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Сьогодні тут — у Феліксі, «головному» його місті — скидають вантаж і сходять пасажири. Наскільки можна було виснувати з оглядової палуби і майданчика причальної щогли, місцеве населення навряд чи більше п’яти тисяч чоловік, що туляться один до одного в цих розкиданих по околиці бараках і халупах.

Далі повітряне судно своїм черепашачим ходом пролетить вісімсот кілометрів над архіпелагом дрібніших островів, відомих як Дев’ятихвістка, після чого здійснить зухвалий стрибок через екватор іще на сімсот кілометрів відкритого моря. І наступним берегом, який ми побачимо, буде північно-західний край Аквіли, що зветься Дзьоб.

Тварини.

Назвати такий транспорт «пасажирським дирижаблем» — справжнє вправляння в креативній семантиці. Адже це велетенське повітряне судно з вантажними трюмами, у яких би вмістився цілий Фелікс і ще лишилось би місце для тисяч паків фібропласту. Тим часом менш важливий вантаж (тобто ми, пасажири) моститься, де тільки душі завгодно. Я розклав свій лежак біля вантажної рампи в кормовій частині дирижабля і звив собі затишне кубельце з допомогою особистих речей та трьох великих скринь експедиційного спорядження. Біля мене окотилася родина з вісьмох душ — тубільні робітники плантацій, котрі повертаються зі своєї щодворічної подорожі на закупи до Кітса. І хоча я звик до звуків та запахів ув’язнених у клітках свиней та пищання хом’яків, неспинне, спантеличене кукурікання їхнього сердешного півня просто зводить мене з глузду ніч за ніччю.

Тварини!

День 11

Сьогодні вечеряв на оглядовій палубі із громадянином Геремісом Дензелем, відставним викладачем крихітного сільгоспвишу біля Ендіміона. Він мені розказав, що команда піонерів Гіперіона ніякого кумира з тварин собі не створювала. Бачте, офіційними назвами Еквуса, Урси та Аквіли насправді були Крейтон, Алленсен і Лопес — за іменами трьох середньої руки бюрократів Геодезичної служби! Краще б уже тваринний фетиш!

Пообіддя. На самоті я з оглядової палуби дивлюся на захід сонця. Тут місток проходить у затишку під вантажними модулями носової частини, тому вітер — усього лише легіт, приправлений морською сіллю. Наді мною аркодужно пнеться вгору оранжево-зелена оболонка дирижабля. Ми саме між островами, і море вбирає очі ляпіс-лазур’ю, помережаною смарагдовими відтінками — такий собі виворіт небесної палітри. На високих перистих хмарах займаються останні відблиски надто маленького сонця Гіперіона, надаючи їм огненно-коралового забарвлення. Навколо абсолютно тихо, тільки ледь чутно дзижчать електротурбіни. У трьохстах метрах піді мною в одному ритмі з дирижаблем пливе тінь велетенської підводної істоти, схожої на ската-манту. А секунду тому комаха чи пташина, завбільшки з колібрі і схожа кольором на неї, дарма що крила ніби сплетені із павутиння, розмахом у цілий метр, зависла поряд і вивчала мене, перш ніж, згрупувавшись, спікірувати до води.

Едуаре, сьогодні ввечері мені дуже самотньо. Було би легше, якби я точно знав, що ти живий і досі копирсаєшся в саду та працюєш по вечорах у своєму кабінеті. Я гадав, що подорожі розворушать мою стару віру в Тейярову концепцію Господа Бога, у Якому Христос Еволюції, Особистий і Загальний, En Haut й En Avant[30], злилися воєдино, от тільки поки що — ніяк.

Сутеніє. Я старішаю і відчуваю щось… ні, не докори сумління… за гріх фальсифікації знахідок під час розкопок на Армагасті. Але ж, Едуаре, Ваше Преосвященство, якби артефакти і справді свідчили про існування Христоцентричної культури на планеті в шестистах світлових років від Старої Землі і майже за три тисячі років до того, як людина покинула свій рідний світ…

То невже це настільки страшний гріх — інтерпретувати неоднозначні дані з думкою про відродження християнства ще за нашого життя?

Так, настільки. Проте не через гріх підправляння даних, а через глибшу провину — переконаність, що християнство можна спасти. Церква помирає, Едуаре. І не просто люба нам гілка Священного Дерева, а всі його пагінці, галузочки та червоточини. Помирає все Тіло Христове, так само як і мій, мною ж і зневажений організм, Едуаре. Ми з тобою розуміли це на Армагасті, де криваве сонце освітлює тільки куряву і смерть. Ми розуміли це того прохолодного зеленого літа в Колежі, коли вперше виголосили свої обітниці. Ми розуміли це хлопчаками на тихих стадіонах Вільфранш-сюр-Сона. І ми розуміємо це зараз.

Світло згасло, і я мушу писати під присмеркову сірість із вікон салону однією палубою вище. В небі дивні сузір’я. А Серединне море фосфоресціює вночі зеленкуватими, хворобливими вогнями. На обрії ближче до південного сходу бовваніє темна маса. Може, шторм, а може, і наступний острів архіпелагу — третій із дев’яти «хвостів». (Що то за міфологія з дев’ятихвостими кішками? Я не в курсі.)

І во ім’я тієї шашки, яку я сьогодні бачив — якщо перед моїми очима і справді лопотіла крильми шашка, — молитиму Бога, щоб то був острів, а не буря.

День 28

Я мешкаю в Порт-Романсі всього вісім днів і вже бачив три трупи.

Першим був чоловік, якого винесло хвилями на замулені береги — роздута, біляста пародія на людину, що опинилася геть недалеко від причальної щогли у мій перший же вечір у місті. Дітлашня жбурляла в небіжчика камінці.

Другий труп я спостерігав, коли його витягали з руїн згарища на місці метанового цеху (чи крамнички) в бідному кварталі поруч із моїм готелем. Чоловік страшенно обгорів, до невпізнання, скоцюбився від жару, руки-ноги попідтягувані до тулуба в позі боксера, що в неї скручує жертв огню з часів сивої давнини. Я говів цілий день і змушений із ганьбою визнати, що мій рот наповнився слиною, коли в повітрі зачулися багаті жирні аромати смаженої плоті.

Третього вбили за три метри від мене. Я щойно вийшов із готелю і занурився у лабіринт заляпаних гряззю дощаних хідників, які слугують за нормальні тротуари жалюгідного міста, як бахнули постріли і в чоловіка у кількох кроках поперед мене підкосилися ноги, ніби він послизнувся; він розвернувся до мене зі спантеличеним поглядом на лиці і повалився на узбіччя, в багнюку та каналізаційні стоки.

У нього вистрілили тричі із якоїсь кінетичної зброї. Дві кулі поцілили в груди, а третя — трохи нижче лівого ока. Це неймовірно, але він усе ще дихав, коли я підбіг до нього. Навіть не замислюючись, я дістав свою столу[31] із сумки, намацав на дні флакон із свяченою водою, що так довго був зі мною, і заходився до таїнства соборування. У юрбі, яка збіглася на все подивитися, ніхто не заперечував. Підстрелений чоловік ледве поворушився, прокашлявся, наче збирався щось сказати, і помер. Натовп розійшовся ще до того, як тіло жертви забрали.

Чоловік був середнього віку, з чуприною