Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

свого сонця планета летить у на диво захаращеному космічним сміттям просторі, так що поночі її небеса нерідко ілюмінують зорепади. От і сьогодні метеорів вродило рясно. І вибираючись на широкий плес, ми спостерігаємо над головами їхні яскраві сліди, що сплітаються докупи в цілі сузір’я. Це плетиво довго лишається на сітківці очей, і коли я понурюю очі до темної води, то бачу в її гладіні те саме оптичне відлуння.

На сході яскраво палає крайнебо, і Старий Каді пояснює, що то орбітальні дзеркала, які освітлюють декілька великих плантацій.

Надворі надто тепло, щоби вертатися назад до каюти. Я розгортаю тоненьку підстилку на даху баржі і спостерігаю за виставою небесних огнів, а внизу тим часом тубільці гуртуються сім’ями і заводять нав’язливих пісень говіркою, яку я навіть не намагався опанувати. З думок не йдуть далекі бікура, здіймаючи непогамовану хвилю бентежності.

Десь у лісі голосом наляканої жінки верещить якась звірина.

День 60

Нарешті на плантації Пересебо. Хворий.

День 62

Страшенно занедужав. Гарячка, аж усього трусить. Учора цілий день блював чорною жовчю. Злива оглушає. Всю ніч хмари в небі підсвічені з орбітальних дзеркал. Складається враження, ніби це горить небо. Пропасниця.

Про мене турбується жінка. Купає мене. Мені не соромно — я надто хворий. Волосся в неї темніше від більшості місцевих. Маломовна. Чорні, лагідні очі.

Господи, це ж треба настільки захворіти у такій далечині від дому.

День

вона чекає пілглядає приходить з дощу навмисно в тонкій сорочкі спокутує зна, хто я такий пала шкіра підтонкою бавовною темні соски знаю знаю хто вони хто підгляда, тут чую їхголоси у ночі купають мене в труті палає думаютЬ я не знаю але я чую їх голоси за дощем коли крик припини припини припини де там тої шкіри вже, внизу все червоне я відчуваю дірку в щокі і коли відшукаю пулю, то виплюну геть геть agnusdeiquitolispecattamundi miserer nobis misere nobis miserere[33]

День 65

Господи, дякую Тобі, що порятував од недуги.

День 66

Сьогодні поголився. Сам доліз до душу.

Семфа допомогла приготуватися до візиту розпорядника. Я чекав на бурмила і грубіяна, бо саме такі працювали на току за вікном, але до мене завітав спокійний чорношкірий чоловік із трохи шепелявою говіркою. Охочий помогти. Я сильно переймався про те, чим розплачуватимуся за лікування, а він мене переконав, що не братиме ніяких грошей. Ба більше — він допоможе мені з провідником у гори! Сказав, що сезон уже добігає кінця, але якщо я стану на ноги за десять днів, то ми встигнемо проскочити через огнеліс і дійти до Розколини ще до того, як дерева тесла ввійдуть у повну силу.

Коли він пішов, ми трохи погомоніли із Семфою. Три гіперіонівські місяці тому її чоловік загинув від нещасливої пригоди під час збору врожаю. Сама вона походила із Порт-Романса і шлюб із Мікелем став для неї справжнім порятунком, тому назад вона вертатися не стала, а залишилася на плантації різноробом. Я її добре розумію.

Вона зробила мені масаж, і тепер я спатиму. Останнім часом мені постійно сниться матір.

Десять днів. За десять днів я буду готовий.

День 75

Перш ніж рушити в путь разом із Туком, я сходив на поля-матриці проститися із Семфою. Вона майже нічого не казала, але по очах я бачив, що вона за мною сумуватиме. Піддавшись спонтанному бажанню, я благословив її і поцілував у лоба. Поруч посміхався і кивав головою Тук. Із двома в’ючними гібридами ми розпочали свій шлях. Доглядач Орланді провів нас до кінця дороги і помахав нам на прощання, коли ми ступили на вузьку стежку, прорубану в золотавих хащах.

Domine, dirige nos[34].

День 82

Після тижня походу просіками — та якими там просіками?! — тижня походу непролазними нетрями жовтого дощового лісу, після тижня виснажливого підйому щораз крутішими відногами плато Розкрилля, цього ранку ми врешті-решт вийшли на кам’янисту ділянку, звідки відкрився краєвид на весь обшир джунглів позаду нас, аж ген до Дзьоба і Серединного моря. Заввишки нагір’я тут уже сягало всіх трьох тисяч метрів над рівнем моря, тому перспектива вражала. Попід ногами аж до підніжжя Розкрилля простягалася біло-сіра ковдра важких дощових хмар, але в їхніх прогалинах, розмотуючись у напрямку Порт-Р. та надмор’я, виблискував ледачий Кане, прозирали хромово-жовті пасма лісу, яким ми йшли, і пурпурова латка далеко на сході, що, божився Тук, була нічим іншим як нижньою матрицею фіберпластових полів біля Пересебо.

До пізнього вечора ми сунули вперед і вгору. Тук помітно переживає, що ми не встигнемо проскочити вогнелісся, коли в повну силу ввійдуть дерева тесла. Я чимдуж стараюся не відставати, тягнучи перевантаженого гібрида за собою і проказуючи подумки молитви, аби відволіктися від болю, ниючих ніг і злигоднів загалом.

День 83

Сьогодні спакувалися та рушили ще вдосвіта. У повітрі висить запах диму та гару.

Разючі зміни в рослинності на плато. Більше не видно всюдисущого яз-дерева та густих крон челми. Проминувши перехідну зону куцих вічнозелених та вічноголубих заростей, здійнявшись після цього дрімучим бором мутованих широкохвойних сосон і тросик, ми зайшли у справжнісіньке вогнелісся з його високими прометеями, що завжди супроводжують незмінних феніксів та круглу поросль світлих бурштинників. Вряди-годи ми натрапляли на непроходимі чагарі розчепірених азбестників із їхніми білими волокнистими стовбурами, що їх Тук барвисто назвав схожими на «…ізгнилі пісюни подохлих та неглибко вкопаних великолюдів, або най мене лихий ухопить». Мій провідник на свій лад розпоряджається словами.

Пізно пополудні ми побачили наше перше дерево тесла. Півгодини ми чвалали вкритою попелом землею, намагаючись не наступати на тендітні пагінці феніксу та полум’яних батогів, сміливо пробираючись золистим грунтом, як раптом Тук зупинився і тицьнув пальцем уперед.

За півкілометра від нас стояло щонайменш стометрове заввишки дерево тесла, в півтора раза вище за найвищий прометей. Біля його крони чітко бубнявів схожий на цибулину акумуляторний наріст-гал, що від нього розросталося вусібіч радіальне гілля, яке кучерявилося десятками жмутів німбової лози і виблискувало сріблом металу на фоні чистого неба зеленої та ляпіс-лазурової барв. Вся ця картина чомусь викликала спогади про витончену мечеть високого ісламу на Новій Мецці, легковажно прикрашену гірляндами сухозлотиці.

«Хапайте гібридиків і манатки — треба ік лихій матері забирацця звідси», — бурмотів Тук. Він наполіг, щоби ми як стій перевдяглися в спецівку для подорожування вогнелісом. Решту дня та вечора ми пленталися вбрані в осмотичні маски, цупкі чоботи на гумовій підошві, впріваючи під численними шарами шкірястого гама-сукна. Обидва гібриди нервували і стригли довгими вухами за найменшого