Бернард Шоу - Вибрані твори. Том III

протестує). Та ні-і! Щось цікаве, аби згаяти час. (Морелл бере зі столу ілюстрований журнал і подає йому. Той покірно приймає). Дякую, Джеймсе. (Повертається до свого крісла біля каміна, вмощується зручніше і починає читати).

Морелл (говорить і одночасно щось пише). Кандіда зараз прийде і буде до ваших послуг. Вона вже провела свою ученицю, а зараз наповнює лампи.

Марчбенкс (підхоплюється мов ужалений). Та вона ж забруднить собі руки! Я цього не стерплю, Морелле, це ганьба. Краще я піду і наповню сам. (Рушає до дверей).

Морелл. Ліпше не робіть цього. (Марчбенкс нерішуче зупиняється). Вона може примусити вас почистити мої черевики, аби позбавити мене від цього клопоту вранці.

Берджес (суворо й несхвально). Хіба ви більше не тримаєте служницю, Джеймсе?

Морелл. Тримаємо, але ж вона не рабиня; у нашому домі так усе робиться, наче ми маємо щонайменше трьох служниць. Тож кожному і доводиться виконувати якусь роботу. Але це аж ніяк не погано: ми з Проссі можемо обговорювати справи після сніданку, коли миємо посуд. Мити посуд не так уже й важко, якщо робити це удвох.

Марчбенкс (пригнічено). Ви вважаєте, що всі жінки такі ж неотесані, як міс Гарнетт?

Берджес (натхненно). Щира правда, містере Марчбенкс, щира правда. Вона таки неотесана.

Морелл (спокійно і значуще). Марчбенкс!

Марчбенкс. Що?

Морелл. Скільки душ служників у вашого батька?

Марчбенкс (невдоволено). О, я цього не знаю. (Він прямує до канапи, немовби намагаючись уникнути розпитувань з боку Морелла, і сідає, гризучи себе думкою про гас).

Морелл (вельми значуще). Так багато, що ви навіть не знаєте скільки? (Більш аґресивним тоном). А коли треба зробити щось неотесаними руками, ви дзвоните і віддаєте наказ, аби це зробив хтось інший, га?

Марчбенкс. О, не гризіть мене! Ви ж навіть і не дзвоните. А ось прекрасні пальці вашої дружини брудняться гасом, поки ви зручно влаштувались тут і проповідуєте: тільки те й робите, що проповідуєте, проповідуєте! Слова, слова, слова!

Берджес (палко схвалює цю відповідь). Оце, хай йому біс, відмінно! (Тріумфуюче.) Що, Джеймсе, дістали на горіхи?

Входить Кандіда у фартусі з почищеною й наповненою гасом настільною лампою у руках. Вона ставить лампу на столі біля Морелла, і її залишається тільки запалити.

Кандіда (тре кінчики своїх пальців і морщить носика). Якщо ви залишитесь у нас, Юджине, я, мабуть, доручу опікуватись лампами вам.

Марчбенкс. Я залишуся за умови, що ви доручите мені усю чорну роботу.

Кандіда. Дуже мило, але спершу я б хотіла побачити, як ви з цим упораєтесь. (Обертаючись до Морелла). Джеймсе, а ти кепсько порядкував у домі.

Морелл. А що ж такого я наробив, або — чого я не зробив, моя люба?

Кандіда (з щирою прикрістю). Моєю улюбленою щіткою чистили брудні каструлі. (Марчбенкс несамовито кричить. Берджес, вражений, роззирається довкола. Кандіда поспішає до канапи). Що сталося? Вам зле, Юджине?

Марчбенкс. Ні, мені не зле. Але це жах! Жах! Жах! (Обхоплює голову руками).

Берджес (вражений). Що?! Вам не дають спокою жахи, містере Марчбенкс?! У вашому віці це недобре. Вам треба якимось чином позбутися їх.

Кандіда (заспокоюючись). Пусте, тату. Це лиш поетичні жахи, адже так, Юджине? (Поплескує його по плечу).

Берджес (спантеличено). Он воно як, поетичні. В такому разі, прошу пробачити. (Знову повертається до каміна, засоромившись своїх поспішних висновків).

Кандіда. Ну, то в чому річ, Юджине? У щітці? (Він здригається). Та годі вже вам, не журіться. (Сідає біля нього). Коли-небудь ви подаруєте мені гарненьку нову щіточку зі слонової кістки, оздоблену перлами.

Марчбенкс (м’яко і мелодійно, проте сумно і замріяно). Ні, не щітку, а човна, крихітного човника, в якому ми попливемо далеко-далеко, подалі від світу — туди, де мармурову підлогу обмивають дощі й сушить сонце, де південний вітер підмітає пишні зелені й пурпурові килими... Або колісницю, котра понесе нас аж до самого неба, де лампи — це зорі, і їх не треба щодня наповнювати гасом.

Морелл (різко). І де буде нічого робити, хіба що байдикувати, гайнувати час, насолоджуватися життям і нічим не перейматися.

Кандіда (ображена). О, Джеймсе, як же ти міг так усе зіпсувати?

Марчбенкс (у запалі). Саме так, насолоджуватися життям і нічим не перейматись. Тобто бути прекрасним, вільним і щасливим. Хіба кожен чоловік не бажає цього усією душею жінці, яку він кохає? Це мій ідеал. А який ідеал у вас і у всіх тих людей, що живуть у потворних, безбарвних будинках, які вишикувались довгими одноманітними рядами? Проповіді й щітки! Вам — проповідувати, вашій дружині — скребти щітками.

Кандіда (вражена). Він сам чистить свої черевики, Юджине. А за те, що ви таке кажете про нього, завтра будете їх чистити ви.

Марчбенкс. Годі говорити про черевики. Ваші ніжки були б такі гарні на тлі гірського пейзажу.

Кандіда. Мої ніжки були б не зовсім гарні на Гекні-Роуд без черевиків.

Берджес (вражений). Послухай, Канді, не будь такою вульгарною. Містер Марчбенкс не звик до такого. Ти знову доведеш його до жахів — я маю на увазі до поетичних.

Морелл мовчить. Складається враження, що він зайнятий листами; насправді ж його пригнічує і не дає спокою зроблене нове сумне відкриття: що більш упевнено він виголошує свої моралізаторські промови, то більш невимушено й ефектно спростовує їх Юджин. Думка про те, що він починає боятися людини, яку не поважає, сповнює його гіркотою.

Входить міс Гарнетт з телеграмою.

Прозерпіна (простягає телеграму Мореллу). Відповідь сплачено. Посильний чекає. (Підходить до своєї машинки, сідає і звертається до Кандіди). Марія чекає вас на кухні, місіс Морелл. (Кандіда підводиться). Цибулю уже принесли.

Марчбенкс (здригається). Цибулю?

Кандіда. Так, цибулю. І навіть не іспанську, а огидні маленькі червоні цибулинки. Ви допоможете мені покришити їх. Ходімо. (Вона хапає його за руку і тягне за собою. Берджес, приголомшений, схоплюється і, застигши на килимку біля каміна, ошелешено дивиться їм услід).

Берджес. Канді не слід було так поводитися з племінником пера. Вона занадто багато дозволяє собі. Слухайте-но, Джеймсе, а він завжди такий дивний?

Морелл (уривчасто, пишучи текст телеграми). Не знаю.

Берджес (зворушливо). Він говорити мастак. У мене завжди була схильність до . як її? — поезії. А Кенді у цьому вдалася у мене. Вона завжди примушувала мене розказувати їй казки, коли була ще зовсім крихіткою. (Показує зріст дитини, приблизно футів зо два від підлоги).

Морелл (занепокоєний). Справді? (Розмахує телеграмою, щоб висохло чорнило, і йде).

Прозерпіна. І ви самі придумували ті казки, брали їх з голови?

Берджес не вважає за потрібне відповідати їй і прибирає