Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

триподіл, що оформився у три названі державні структури. Для людей, що самі були учасниками тих подій, перебуваючи в лавах цього чи того табору, надзвичайно трудно тут спромогтися на об’єктивну поставу. Для них аж надто часто все зводиться до восхвалення “свого” та тотального заперечення “ворожого” режиму. Звідси, наприклад, жахлива безплідність “дискусій” між старими уенерівцями та старими гетьманцями. “Гетьманщина - видумка московських поміщиків, щоб повернути свої маєтки в Україні”; “гетьман збудував могутню українську державу, що її зруйнував безглуздий бунт соціялістів”. Такі й подібні горе-арґументи ми вже чули тисячу разів, але ясно, що в цій площині взагалі не можлива ніяка речева дискусія. Всупереч цій сектантській виключності, серед молодших дослідників і публіцистів щораз більше защеплюється думка, що й УНР і Гетьманщина - це фази чи аспекти в розвитку української державности, що жодного з них не годиться викидати з нашої історії[70].

Але чи можна це саме сказати й про радянську Україну? Чи нам це подобається, чи ні, не можна заперечити факту, що в період визвольних змагань досить поважний відлам політично активних і національно свідомих українських сил прийняв т. зв. “радянську плятформу”. Це були партії боротьбістів, незалежників (лівих соціял-демократів), а також окремі одиниці з-поміж більшовиків. (В основному більшовицька партія мала неукраїнський характер.) Це не було явище тільки агентурного порядку, але ідейно-політична течія в українському громадянстві.

Те, що уродженцям західніх земель утруднює пізнання явища, що зветься “українським радянством”, це переношення галицьких критеріїв на відмінні наддніпрянські відносини. Справа в тому, що в Галичині в 1918-19 роках ми бачимо два різко відмежовані та один одному протиставлені національно-державні фронти: український проти польського. Зате в 1917-20 роках українсько-російське розмежування на Наддніпрянщині не було, в силу інших обставин, таке глибоке й радикальне, як українсько-польське в Галичині. Фактично всі три основні українські політичні табори перебували у зв’язку з своїми російськими ідеологічними партнерами. У випадку Центральної Ради це були кола російського Тимчасового уряду та “керенщини”, у випадку Гетьманщини - це російська контрреволюція та білогвардійщина, а в випадку наших крайньо лівих - це московські більшовики. Але хоч українські політичні табори й зазублювалися з російськими, рівночасно вони намагалися визволитися з-під цієї залежности та боролися за волю своєї країни й за інакшу, децентралістичну політичну організацію просторів кол. царської імперії. Це можна простежити й на конфлікті Центральної Ради з Тимчасовим урядом, на дуже подібному конфлікті уряду Скоропадського з Денікіним, а також на відношеннях між українцями радянської орієнтації та московським більшовицьким центром.

“Трьох синів рідних має сьогодні наша мати - спільна наша людська громада - Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціялістичного інтеліґента-демократа й республіканця і пролетаря-большевика та інтернаціоналіста”. Ці слова, сказані Вячеславом Липинським в 1920 році[71], можуть служити за дороговказ для історика тієї доби.

Розбиття українських політичних сил, неспроможність об’єднати їх на одній державницькій плятформі безперечно заважило у трагічний спосіб на долі наших визвольних змагань Але це розбиття було наслідком тодішньої загальної політичної недозрілости українського громадянства, і тому годі перекидати відповідальність за нього тільки на цю чи ту групу. Треба призвичаюватися до думки, що хиби й помилки української революції, без уваги на те, хто їх робив, ішли на рахунок усієї нації, бо всім, а не тільки однопартійцям, доводилося за них платити. Подібно й успіхи та досягнення - це наш спільний капітал. Тому, незалежно від будь-яких ідеологічних симпатій чи антипатій, треба визнати, що, наприклад, період Гетьманщини дав зразки упорядкованих відносин, адміністративного та культурного будівництва й активної зовнішньої політики. Знову ж за українськими комуністами заслуга, що серед дуже трудних умов російської військової окупації вони відстоювали ідею української державности та робили зусилля в напрямі українізації зрусифікованого пролетаріяту та міського населення Гідне уваги, що один з дуже цінних документів української політичної думки доби революції вийшов з-під пера комуніста. Це памфлет Василя Шахрая і Сергія Мазлаха “До хвилі” (1919) - блискучий акт обвинувачення проти шовіністичних тенденцій російських більшовиків та, зокрема, проти Леніна у відношенні до України Цей твір, до речі, майже невідомий нашому громадянству, не втратив ваги й актуальности ще й сьогодні[72].

Але те, що ми всі аспекти української революції вважаємо за наш спільний національний досвід, зовсім не значить, що ми кладемо знак рівности між трьома державними формаціями тієї доби. Ряд об’єктивних критеріїв стверджує промовисто, що саме Українська Народна Республіка була в історії визвольних змагань явищем головним і центральним. Ось стислий огляд арґументів:

1. УНР органічно виростає з традиції національного руху на Наддніпрянщині в 19 та на початку 20 стол. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Методіївського Братства до Центральної Ради. Зате історичні генеалогії Гетьманщини та Радянської України проблематичні. Гетьманщина номінально нав’язувала до традицій козацької держави 17-18 стол. Але проти цього стоїть факт, що тяглість організації та ідеології українського консервативного табору не збереглася. Хіба тільки тут і там зустрічаємо окремі явища, - Куліш, Міхновський тощо, - які, проте, не укладаються у сполучені ланки одного ланцюга. Ще гірше з історичними коренями українського комунізму. Російський більшовизм був послідовним продовженням диктаторських нахилів, що здавна жили в російському революційному русі 19 стол. Зате традиції українського визвольного руху були демократичні в європейському значенні цього слова. На відміну від своїх московських колеґ, українські комуністи були не продовжниками, а відступниками супроти основних ідейних традицій свого суспільства.

2. Саме з УНР пов’язані головні державно-правні акти визвольних змагань - III і IV Універсали, а також Акт соборности. Цілком не ідеалізуючи цих документів, що в них подекуди відбилися слабості тодішньої української політичної думки, мусимо бачити в них “метрику народження” новітньої України Іншими словами, без УНР не було б ні Гетьманщини, ні УРСР.

3. Величезне морально-політичне значення у процесі національного відродження має збройна боротьба, навіть коли вона кінчається тимчасовою поразкою. Вона служить доказом, що нація готова для своєї свободи та незалежности на найвищу жертву. Отож це “хрищення крови” новітньої України відбулося під прапорами УНР. Як відомо, відносини між нашими військовими колами та політичними уенерівськими діячами не завжди були найкращі. (Жертвою цього конфлікту впав полк. Петро Болбочан і його відгомін можна знайти у спогадах полк. Євгена Коновальця.){9} Та проте за українською збройною боротьбою слушно закріпилося ймення “петлюрівщини”.

4. Арґумент зачерпнутий із ділянки “політичної геометрії”: УНР була середньою, центровою формацією між крайньо правими та крайньо лівими. Про те, щоб могли між собою знайти спільну мову гетьманці й комуністи, не доводиться говорити. Зате на центровій плятформі УНР було