Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

спрямуванням була ліберальна. Адекватним політичним відповідником перемоги буржуазії й селянства над феодалізмом та абсолютизмом була б конституційна монархія (як в Англії), або демократична республіка (як у ЗДА). Трагедією Франції було, що вона не могла в тому часі досягти цієї “природної” розв’язки. Все таки в загальному розвитку французької революції якобінська диктатура, - зі своїм тероризмом, урядовим культом “Найвищої Істоти” та іншими потворностями, - залишилася трагічним епізодом, коротким відхиленням від основної історичної лінії. Зовсім інше діло з російською більшовицькою революцією, що в ній диктатура партії була передумовою та основою всього. Очевидно, багато дечого змінилося продовж чотирьох з гаком десятиліть існування радянської системи. Різко відрізняються один від одного чотири періоди: воєнного комунізму, НЕП’у, сталінський і післясталінський. Можна сподіватися, що не один тактичний маневр, не одна організаційна перебудова прийде теж у майбутньому. Цього ніхто не може передбачити. Але одну річ можна сказати з упевненістю: поки совєтська система залишиться собою, вона ніколи не відмовиться від принципу монопартійної диктатури, що від нього залежить її існування. Іншими словами: в еволюції більшовизму може бути місце на “відлиги”, але не на автентичну демократизацію, яка порушувала б монополь влади комуністичної партії та яка відродила б у країні політичний, соціологічний та ідеологічний плюралізм, що творить суть справжньої демократії Можна ще зробити наступну прогнозу: коли б під непередбаченими зовнішніми або внутрішніми ударами заламалася політична диктатура комуністичної партії, то за цим неминуче послідував би теж розвал совєтської суспільно-господарської системи. Буржуазно-капіталістичне громадянство не потребувало якобінської чи бонапартистської диктатури, яка для нього на довшу мету була зайва і шкідлива. Зате “соціялізм”, що його бачимо на землях сучасного Совєтського Союзу, конче вимагає залізного обруча диктатури.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ З ПЕРСПЕКТИВИ СОРОКЛІТТЯ{8}

Історія української революції, чи пак українських визвольних змагань 1917-20 років, має далеко не лиш академічний інтерес. Це дуже важливий комплекс у сучасній українській національній свідомості та політичній думці Недаремно більшовики так пильно дбають про те, щоб під’яремному громадянству та світовій науковій опінії накинути свою зфальшовану версію тих подій. Це накладає на українців у вільному світі обов’язок боротися за історичну правду, проти всіх ворожих перекручень.

Передусім треба зупинитися на стані дослідження історії визвольних змагань. Наявна література дуже об’ємиста. Поруч із збірками документальних матеріялів і численними мемуарами, зустрічаємо тут чимало монографічних студій. Дослідник не може при цьому поминути й праць неукраїнських авторів. Для прикладу назвім дві недавно видані монографії, одна з-під пера польського, а одна німецького історика, що заслуговують на увагу українського фахового читача, хоч на них нам не доводилося зустрічати рецензій в українській еміґраційній пресі: Henryk Jabłoński, “Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917-1918” (Варшава, 1948); Hans Beyer, “Die Mittelmächte und die Ukraine” (Мюнхен, 1956). Не потрібно робити реклями книзі Решетаря “The Ukrainian Revolution 1917-20” (Princeton University Press, 1952) - яка не тільки виконує велику інформаційну роботу в наукових колах Заходу, але й для нас самих є сьогодні єдиним стислим та на доброму науковому рівні витриманим оглядом - підручником нашої історії 1917-1920 років[67].

Але в існуючій історіографії української революції відчувається недостача праць синтетичного та узагальнюючого характеру. Загальновідомі книги Павла Христюка та Дмитра Дорошенка, не зважаючи на те, що вони залишаються незамінними довідниками, це скоріше “літописи”, ніж “історії” у повному значенні слова. (Це розрізнення між літописом і історією походить від італійського філософа Бенедетто Кроче). Серед літератури про визвольні змагання виняткове місце посідає, на нашу думку, книга Василя Кучабського “Західна Україна в боротьбі з Польщею та більшовизмом”[68]. Ця річ була видана по-німецьки й тому залишилася недостатньо відома серед українських читачів. Але серед множества публікацій, присвячених цій добі, твір Кучабського, мабуть, єдиний, що підіймається до рівня історіографії великого стилю.

Від часу визвольних змагань минає сорок років. Таким чином маємо сьогодні в нашому збірному житті людей трьох поколінь. Найстарше покоління - це учасники та співтворці нашої державности 1917-20 років; середнє покоління - це ті, що дозріли в міжвоєнну добу (1920-39); врешті, наймолодше покоління - це ті, що стали грати активну ролю під час і після другої світової війни. У кожного з цих трьох поколінь своєрідна перспектива у відношенні до української революції. Для учасників визвольних змагань ці роки назавжди залишилися найсвітлішим та найбільш піднесеним періодом їхнього життя. Із спогадів про нього черпали вони внутрішню силу, яка допомагала їм зберегти стійкість і рівновагу в пізніших сумних часах. З другого боку, в цих людей, за винятком інтелектуально найбільш розвинутих одиниць, часто помічаємо брак “відстані” до подій революції; їм тяжко піднятися понад суперечки, що давно належать до минулого. Не раз маєш враження, що ці ветерани “нічого не забули і нічого не навчилися”. На особливу увагу заслуговує середнє, міжвоєнне покоління. Це ті, що виростали в тіні визвольних змагань. Для них, що так болюче несли на собі результати поразки, пекучою проблемою була справа причин падіння нашої державности. Молодеча недосвідченість та природний психологічний конфлікт поколінь наводили на думку, що цієї причини треба шукати в помилках “батьків”. Такі настрої не були чужі і осередньо-східній Україні (Див. іронічне зображення типу просвітянсько-культурницького діяча старшого покоління в п’єсах Миколи Куліша, наприклад, персонажі “дядька Тараса з Києва” та “учителя малювання й чистописання, Івана Степановича Ступай-Ступаненка”). Але з особливою силою вибухнули ці настрої на західньоукраїнських землях у двадцятих і тридцятих роках. Тут до цього примішувалася партійна пропаґанда та свідоме намагання певних кіл здобути політичний капітал шляхом виявлення їхньої здогадної “вищости” над поколінням визвольних змагань. Але оскільки революція 1917-20 років є вихідною точкою всього модерного українства, таке безоглядне осуджування людей і ідей того періоду було підрубуванням гілки, що на ній ми всі сидимо. Сьогодні така постава, на щастя, у великій мірі вже належить до минулого. Колишні “молоді” передвоєнного часу стали дозрілими громадянами середнього віку. Політичні аварії, що їх вони самі зазнали, навчили декого з них бути обачнішими в осудах над іншими. На місце вчорашнього “бессервіссерства” приходить бажання об’єктивно пізнати історію української революції. Це бажання помітне також у нашого наймолодшого покоління, що вже далеко стоїть від колишніх суперечок[69].

Центральною проблемою, що до неї тепер звертаємося, є справа взаємовідносин трьох державних формацій української революції: УНР, Гетьманщини та УРСР. Це історичний факт, що українські політичні енергії періоду визвольних змагань не влилися в одне спільне державницьке річище. Не говорячи про регіональні державні організми Галичини та Кубанщини, на основних землях Наддніпрянщини наступив політичний