Ірина Мальчукова - Антресолія – країна забутих бажань, Ірина Мальчукова

– З-з-з твоєї вини з-з-зіпс-с-с-ований нектар, який я нас-с-силу з-з-зібрала! Як я тепер повернус-с-ся додому, не виконавши норми? – сердито запитала бджола.

Хлопчик у відповідь лише розгублено кліпав мокрими від сліз віями і хлюпав носом, від чого бджілку весь час підкидало вгору. Щоб утриматися на носі, їй довелося вхопитися за нього всіма своїми лапками.

– С-с-соромно хлопчикові рюмс-с-сати! Ж-ж-жах! – обурювалася смугаста гостя. – Який с-с-сором?!!

– А я б вас попросив, шановна бджоло, – втрутився, нарешті, Абра-ар, який наполовину висунувся з кишені і, дивлячись вгору, притримував капелюха, щоб він не впав, – взяти до відома, що перед вами дитина, зовсім малюк, який опинився в незнайомому місці, далеко від батьків і без друзів. Вам би не дзижчати та лякати і без того наляканого хлопчика. Краще допоможіть нам, адже всім відомо, що у бджіл добре серце.

– Профес-с-соре! Яка нес-с-сподіванка! – радісно замахала крилами бджілка, тугіше затягнула вузлик косинки і поправила фартушок. Вона чепурилася, немов панночка перед дзеркалом.

Абра-ар, гордий, що його впізнали, випнув груди і вітав бджіл, елегантно піднімаючи капелюха.

«Ну, точно імператор з трибуни вітає війська», – відзначив про себе Яшка і делікатно кашлянув, бо процедура віддання честі дещо затягнулася.

Бджоли з радістю взялися допомогти Яшці і професору Абра-ару знайти зниклі букви і розлетілися по всій пеньковій галявині, уважно обстежуючи кожну п'ядь землі.

Хлопчик час від часу чув, як співають квіти-дзвіночки, і спостерігав, як піднімається в повітря різнобарвний квітковий пилок. Пні-пирхуни, наче жаби, випльовували свої носи-щупальця, щоб зловити нав'язливо дзижчачих бджіл. Звідусіль, немов лавина, наростало люте пирхання: пирх! пирх! пирх!

– Що це? – злякано запитав Яшка, вказуючи пальцем на галявину.

– Чиясь загублена мрія, – відповіла одна з бджіл. – Раніше на цьому місці був прекрасний яблуневий сад.

– Це все витівки Чорної Чаклунки! Стара відьма ніяк не вгамується. Сіє зло і розбрат, щоб зруйнувати Антресолію! – додав Абра-ар.

– Але навіщо? – здивувався малюк. – Кому заважають мрії і бажання?

– Людині, дитя людське! Хіба ти цього не знаєш? – почув Яшка незнайомий голос, що долинав звідкись із заростей. – Кому потрібні мрії, якщо вони забуті? А забуті вони тому, що стали не потрібні. Це звалище, хлопче, де зберігається нікому не потрібне сміття.

– Тихіше... Тихіше... – шепотіли гриби, розгойдуючись над порохнявими головами пнів.

– Ух! – застогнала земля і здригнулась, немов хворий, якого морозить.

Яшка впав, відчуваючи, як все сильніше тремтить земля, а десь глибоко внизу відраховує удари хворе серце: тук! тук! тук! Хлопчикові здавалося, що він знаходиться всередині каструльки, яка підстрибує над вогнем, голосно стукаючи кришкою.

«Ось чому розгойдувалася шафа в моїй кімнаті!» – здогадався малюк.

Чорна хмара насунулась на галявину і розридалася холодним дощем. З тріском пні почали витягуватися і рости, а гриби голосно перешіптувалися і, наче змії, звивалися, кивали капелюхами.

– Це агонія вмираючої мрії... – байдуже пояснив хлопчикові хтось із заростей. – Звичайна справа…

Два вогника спалахнули серед колючих гілок і звузилися в ледь помітні щілинки, поки не зникли зовсім.

Тремтіння землі, нарешті, вщухло, і виглянуло сонце, що розірвало хмару на маленькі шматочки. Вони лопалися один за одним, як проколоті повітряні кульки. Плюф! плюф! – лунало то тут, то там.

Райдуга дугою вигнулася над галявиною, і бджоли з радісним дзижчанням продовжили свої пошуки.

Квіти потягнулися до сонечка, пелюстка за пелюсточкою розкривали свої бутони. В одному з них, підклавши під щоку долоньки і підігнувши коліна, спала Дзинь-да-да.

– Гей, с-с-сюди! Ну, ж-ж-жвавіш!! – дзижчали бджоли, вказуючи на квітку.

Пошуки тривали до самого смерку, однак, крім Дзинь-да-да, яка так і не прокинулася, через що Яшка почав сильно турбуватися, інших друзів хлопчика знайти не вдалося.

– Галявина пус-с-ста! – доповіла Абра-ару бджола в косиночці в горошок, наче солдатик, приклавши одну з лапок до голови, до того місця, звідки у бджіл ростуть вусики.

– Скоро стемніє. Залишатися на галявині небезпечно! – зауважив професор і, звернувшись до бджіл, запитав: – Чи прийме нас шановна Жужа?

– Пані Ж-жу-ж-жа чекає на вас-с! – задзижчали з усіх боків бджоли і злетіли вгору – туди, куди вела, розчиняючись в небі, веселка.