Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Ранку цього понеділка я очікував з острахом. Розумієте, чому?

Минулого понеділка в командному центрі літав клоп Джорджіо, до смерті налякавши жіночку з Вашингтона.

Позаминулого понеділка в мою бідну голову летів бейсбольний м’яч. До голови не долетів, але величезне скло, що відділяло командний центр од пульта космічного зв’язку, розлетілось на друзки.

Ще раніше я встряг у бійку з противником, більшим за мене в півтора раза.

Тож і цього понеділка могло статися що завгодно.

Після церемонії підняття прапора Франческа зайшла в командний центр з величезним пакетом. Підійшла до мене, обережно зняла з мого носа окуляри, потім дістала з пакета здоровенний шолом для американського футболу й наділа його мені на голову.

— Тепер ти готовий до роботи зі мною! — оголосила напарниця і досить сильно ляснула долонею по шолому.

— Це тому, що вчора «Патріоти» виграли суперкубок? — спитав я з глибини шолома.

— Це тому, що я хочу, щоб ти почувався в безпеці! — усміхнулася Франческа.

* * *

Однак питання моєї безпеки турбувало не тільки мою напарницю. Тут полковник мені журнальчик підкинув. Радить придивитись до нового «Вальтера» PPS M2 або, ще краще, до нової, чисто американської гвинтівки LWRCI, яка, за словами полковника, краща за M4. Прямо «вибір редакції».

— Я не люблю зброї, — вкотре сказав я.

— Зброю не обов’язково любити, — Вескотт круглими, мов у кота, очима, пронизливо подивився на мене. — Її треба поважати. І вміти нею користуватись. Ось ти зможеш гвинтівку розібрати, змазати, що потрібно, і скласти наново?

— Із зав’язаними очима й на час не зможу. Але якщо посидіти й подивитись, то, гадаю, що так!

— Так кожен дурень зможе. Потрібно знати, що змазувати і як складати. Не гадати, а знати. Це базова навичка, зрозумів? Як стейк посмажити.

— Стейк я можу!

— А захистити цей стейк зможеш?

— Від кого?!

— Чого ти дурнем прикидаєшся?! До мого племінника на стоянці підвалило двоє. Якби не пістолет, не було б у мене племінника.

— Ну, з цим складно посперечатися, згодний.

— Отож. Ти кажеш, що ти буддист. Чим ти захищатимеш близьких? Позою лотоса?

— Я ще й журналіст, а журналіст і зброя…

— Хто б казав! Пістолет і гвинтівка чесні й правдиві, вони знають тільки ціль і палець власника. А твоя камера може знищити мільйони, просто однією правильно знятою картинкою!

Чесно, я не знайшов, що відповісти.

— Узагалі, вас, журналістів, треба всіх поголовно навчати поводитися зі зброєю. Як і довбаних політиків. Може, тоді б вони були хоч трошки відповідальніші за те, що патякають! — Вескотт вчасно збагнув, що бовкнув зайве, і прикусив язика.

Але я не скажу, що категорично не згодний з цією тезою.

— А де та «Беретта», котру я подарував тобі для тренувань?

Я відчув себе королевою Франції, яка профукала свої діамантові підвіски.

— Ти її хоч раз діставав?

— Ні, — чесно зізнався я.

— Сьогодні на перерві підемо в тир. Будь напоготові! — полковник приклав два пальці до кашкета і вийшов.

Франческа хихикнула.

* * *

Катастрофа в космосі. Наш із Франческою найстрашніший кошмар — зіткнення супутників на орбіті. І таке вже було. Щоправда, ми тут не винні.

У навколоземному просторі доволі багато місця Та все одно там є своєрідні магістралі й шосе, які називаються «орбіти», «траєкторії» або «коридори». Є й регулювання руху — ним займаються спеціальні командні центри, в НАСА їх кілька. Свої командні центри є у Європейської космічної агенції (ESA) і в космічних агенцій інших країн. В Україні, наприклад, за це відповідає Національний центр управління та випробувань космічних засобів. Свої центри стеження є також у компаній-операторів сателітів. Наприклад, в Iridium, про яку мова піде нижче. Свою систему трекінгу й корекції має також GPS, яка оперує своїми супутниками сама — вона підпорядковується U. S. Air Force Space Command. Найближчий до нас їхній трекінг-центр знаходиться в сусідньому Нью-Гемпширі, а взагалі ці командні пункти розкидані по цілому світі.

Усі ми дуже тісно комунікуємо, оскільки приблизна кількість усіх сателітів тільки на навколоземних орбітах різних рівнів уже перевалила за тисячу. І половина з них належить США. Загалом же кількість літаючого навколо Землі залізяччя, разом з діючими і недіючими супутниками, відпрацьованими ступенями ракет та іншим мотлохом, наближається до 20 тисяч. На перший погляд, це не так і багато. Уявіть собі, що населення такого невеличкого міста, як Долина Івано-Франківської області, у повному складі запустили на всі навколоземні орбіти. Та там Зеник до Геника не докричиться! І все ж, наприклад, на низьких орбітах (LEO), літає досить велике скупчення супутників та космічного сміття.

10 лютого 2009 року об 11:55 дня в містечку Бесезда, що в штаті Меріленд, неподалік столиці США, Джон Роджерс, оператор мережі Iridium, утратив сигнал з одного зі своїх сателітів. Одразу в клієнтів Iridium у Північній Європі та на Алясці пропав зв’язок.

Телефон служби підтримки розривався дзвінками від розгніваних клієнтів — операторів нафтових платформ у Північному морі, траулерів у Тихому океані та рейнджерів на Алясці.

Роджерс розгубився — зв’язок був ще п’ять-десять хвилин тому і раптом зник. Оператор запитав дані телеметрії — телеметрію супутника передають інші передавачі з незалежним живленням од сонячних батарей, вони працюють навіть тоді, коли сам сателіт несправний. Але у відповідь одержав повну тишу. Жодної цифри.

Перевіривши телеметрію з двох незалежних станцій, Роджерс зрозумів, що сталася біда.

«Я сидів і відмовлявся вірити — всі дані вказували на те, що ми супутник втратили. Ні, не просто зв’язок втратили, а втратили його фізично. У це складно було повірити», — розповідав мені Джон.

Тодішній речник Стратегічного командування Збройних сил США лейтенант Чарлі Дрей сказав, що перша підозра на зіткнення з’явилася тоді, коли посадові особи Iridium зв’язалися зі штабом Стратегічного командування й повідомили, що вони втратили контакт з одним зі своїх супутників.

«Незабаром після цього звернення, хвилин через двадцять, наш центр космічних спостережень доповів, що вони спостерігали кілька нових об’єктів на орбіті трохи нижчій, ніж орбіта Iridium-33», — сказав мені Дрей.

«Після цього стало ясно, що це саме зіткнення, оскільки наш Центр спостерігає за космічним простором США і безперервно відстежує понад 18 тис. окремих техногенних об’єктів. І поява нових означає тільки одне — сталась халепа».

Iridium-33 важив 1234 фунти, тобто 560 кілограмів. Його запустили 1997 року на середню навколоземну орбіту (MEO), і він справно обслуговував північний сектор. До 11:55 дня 10 лютого 2009 року. Зіткнення сталося на висоті 490 миль, або 789 кілометрів, над територією Росії, десь над півостровом Таймир. Зі швидкістю 11,7 км/с, або 42 120 км/год., і під кутом 102,2 градуса Iridium зіштовхнувся з російським військовим супутником «Космос-2251». Унаслідок катастрофи утворилося понад 600 уламків, які продовжили свій політ по векторах траєкторій супутників.

Про російський військовий супутник «Космос-2251», вагою 1984 фунти (900 кілограмів), відомо небагато. Його було запущено 1993 року з космодрому Плєсецьк, і працював він аж цілі два роки, після чого його законсервували. 900-кілограмова залізна банка з «ламповими транзисторами» літала навколо Землі цілих 14 років, щоб потім зіштовхнутися з Iridium-33.

Дуже показово, що в супутника була цілковито відсутня система маневрування. Тобто коригувати його орбіту було неможливо. По суті, цей супутник справді нічим не відрізнявся від звичайної консервної банки. Саме після цього випадку в НАСА серйозно задумались про систему стеження і корекції космічних апаратів, частиною якої є і ми з Франческою.

Річ у тому, що супутники й космічні кораблі