Стівен Кінг - Аутсайдер

капелюхах здавалися футів по сім [33] на зріст. Вони стояли на тротуарі, розставивши ноги («Такі великі яйця, колінок не звести», — подумала Марсі). Це було погано, але ще не найгірше. Найгірше — це сусіди, які стояли по своїх газонах і дивилися. Чи знали вони, чому вся ця поліція так раптово матеріалізувалася перед чепур­ним міським ранчо Мейтлендів? Марсі здогадувалася, що більшість уже знає (прокляття мобільних телефонів), і вони неодмінно розкажуть іншим.

Один із патрульних вийшов на проїжджу частину та підняв руку. Марсі зупинилася й опустила скло.

— Ви Марша Мейтленд, мем?

— Так. Не можу заїхати до себе в гараж через усі ті машини на доріжці.

— Припаркуйтеся тут на узбіччі, — відповів він, показуючи на місце за крузерами.

Марсі відчула бажання висунутись у вікно, майже впритул обличчям до копа, і закричати: «МОЯ доріжка! МІЙ гараж! Заберіть цей мотлох із моєї дороги!»

Натомість вона припаркувалася і вийшла з автівки. Їй треба було попісяти, і то негайно. Мабуть, іще відтоді треба було, як той коп одягнув на Террі наручники, а вона це лише зараз усвідомила.

Один із поліцейських щось говорив у мікрофон на плечі. І тут із-за рогу будинку, з рацією в руці, вийшов фінальний штрих до зловісного сюрреалізму того вечора: вагітна жінка зі здоровенним животом, у квітчастій сукні без рукавів. Вона перетнула моріжок Мейтлендів тою особливою качачою ходою, майже прошкутильгала, що властиво всім жінкам, у яких добігає кінця останній триместр. Підійшовши до Марсі, вона не всміхнулась. На шиї бовталося ламіноване посвідчення. На сукні, просто на схилі однієї з гігантських цицьок — не до ладу, мов собача галета на тарілці для причастя, — висів поліцейський жетон Флінт-Сіті.

— Місіс Мейтленд? Я детектив Бетсі Ріґґінз.

Вона простягнула руку. Марсі не стала її тиснути. І хоч Гові наказував їй цього не робити, промовила:

— Що вам треба?

Ріґґінз глянула за спину Марсі. Там стояв один із патрульних штату. У своєму квартеті він явно був ватажком, бо на рукаві сорочки виднілися стрічки-нашивки. Він простягнув аркуш паперу.

— Місіс Мейтленд, я лейтенант Юнель Сабло. Ми маємо ордер на обшук цього приміщення і конфіскацію будь-яких предметів, що належать вашому чоловікові, Теренсу Джону Мейтленду.

Марсі вихопила папірець. Згори готичним шрифтом було надруковано «ОРДЕР НА ОБШУК». Нижче точилася юридична шарманка, а внизу стояв підпис, який вона спершу прочитала як «суддя Кратер». «А він, бува, не щез давним-давно?» [34] — подумала Маріс, а тоді зморгнула з очей рідину, чи то піт, чи то сльози, і побачила ім’я Картер, а не Кратер. На ордері стояла сьогоднішня дата, і підписали його, вочевидь, не більше шести годин тому.

Вона перевернула аркуш і нахмурилась:

— Тут немає ніякого списку. Це що, значить, ви навіть його білизну заберете, якщо заманеться?

Бетсі Ріґґінз знала, що вони неодмінно збиратимуть усю білизну, яка трапиться їм у брудному одязі Мейтлендів, і мовила:

— На наш розсуд, місіс Мейтленд.

— На ваш розсуд? Ваш розсуд? У нас тут що, нацистська Німеччина?

— Ми розслідуємо найжаскіше вбивство, яке сталося в штаті за мої двадцять років служби в поліції, і ми візьмемо все, що вважатимемо за потрібне, — відповіла Ріґґінз. — Ми вам зробили послугу, зачекали, поки ви повернетесь додому…

— До біса ваші послуги. А якби я пізно приїхала, то ви б що? Знесли двері?

Було видно, що Ріґґінз некомфортно — не через питання, як вирішила Марсі, а через пасажира, що його доводилося тягати такого спекотного липневого вечора. Вона б мала сидіти вдома, із кондиціонером і задертими ногами. Марсі було байдуже. У голові калатало, сечовий міхур пульсував болем, на очі наверталися сльози.

— Це лише в крайньому разі, — сказав патрульний із тим лайном на рукаві, — але тільки в межах наших законних повноважень, як зазначено в ордері, який я вам щойно показав.

— Впускайте нас, місіс Мейтленд, — сказала Ріґґінз. — Що скоріше ми почнемо, то швидше від вас відчепимося.

— Агов, Луте, — гукнув один із патрульних. — А ось і стерв’ятники.

Марсі озирнулася. З-за рогу показався телевізійний фургон зі складеною антеною на даху. За ним їхав кросовер із наліпкою на капоті — «KYO» великими білими літерами. Позаду, мало не цілуючи «Кей-Уай-Оу» у бампер, їхав іще один телевізійний фургон від іншого каналу.

— Ходімо з нами всередину, — сказала Ріґґінз, мало не вмовляючи. — Не треба вам лишатися на хіднику, коли вони сюди дістануться.

Марсі здалася — з думкою, що це лише перший програш із багатьох. Здача особистого простору. Гідності. Відчуття захищеності власних дітей. А її чоловік? Чи змусять її відмовитися від Террі? Звісно що ні. Його звинувачували в божевільному вчинку. Ще б звинуватили у викраденні малого Ліндберґа [35].

— Гаразд. Але я з вами не говоритиму, навіть не нама­гайтеся. І телефон я вам не мушу віддавати. Так сказав мій адвокат.

— Згода.

Ріґґінз узяла її під руку, хоча, враховуючи розміри Бетсі, Марсі сама мала її підтримувати, щоб та не перечепилася й не впала просто на свій здоровенний живіт.

Посеред вулиці зупинилося «шевроле тахо» тих «Кей-Уай-Оу» (або «Кі-йо», як вони самі себе називали), й одна з кореспонденток, гарненька блондинка, так швидко вистрибнула з авто, що в неї спідниця аж до талії задерлася. Патрульні цього моменту не проґавили.

— Місіс Мейтленд! Місіс Мейтленд, усього кілька за­питань!

Марсі не пам’ятала, як забирала з машини сумочку, але та висіла в неї на плечі й жінка без проблем дістала з бічної кишені ключ від дому. Проблеми почалися, коли вона спробувала вставити ключ у шпарину. Руки надто тремтіли. Ріґґінз не стала відбирати ключа, проте накрила долонями руки Марсі, і тоді все вийшло. Позаду долинуло:

— Місіс Мейтленд, це правда, що вашого чоловіка за­арештували за вбивство Френка Пітерсона?

— Не підходьте, — попередив один патрульний. — Ані кроку з хідника.

— Місіс Мейтленд!

Вони зайшли в будинок. І це було добре, навіть попри вагітну жінку-детектива під боком. Проте дім якось змінився, і Марсі знала, що він уже ніколи не стане таким, як раніше. Вона подумала про жінку, що вийшла звідси з двома своїми доньками, і всі вони сміялися й були щасливі, — наче згадала про добру подругу, яку колись любила, але та вже померла.

Ноги підкосилися, і Марсі гепнулась на ослінчик у коридорі — взимку на нього сідали дівчатка, щоб одягнути черевики. Інколи, як сьогодні ввечері, на ослінчик сідав Террі, щоб останній раз перед виходом на поле переглянути склад команди. А зараз, крекнувши з полегшенням, поруч присіла Бетсі Ріґґінз, її м’ясисте праве стегно ляснуло по не такому об’ємному лівому стегну Марсі. Коп із лайном на рукаві, Сабло, і двоє інших пройшли повз жінок, навіть не глянувши, натягаючи сині гумові рукавички. На ногах у них уже були бахіли такого ж синього кольору. Марсі прикинула, що четвертий коп заповзявся контролювати натовп. Стримувати юрбу перед її будинком у сонному кварталі Барнум-корт.

— Мені треба попісяти, — звернулася вона до Ріґґінз.

— Мені теж, — відповіла Ріґґінз. — Лейтенанте Сабло! На пару слів.

Коп із лайном на