Борис Дмитрович Грінченко - Брат на брата

собака пiд отаким дощем, заплющити очi, щоб уже нiчого, нiчого не бачити, — i вмерти.

Дев'ять лiт працi!.. Працi щирої, повсякчасної, такої, що всi її радощi й болi стали їх особистими радощами й болями. Навiть кохання їх, подружнi справи — так тiсно злучилися, переплелися з тiєю працею, що все те творило одно цiле — часом гiрке й тяжке, але разом з тим таке гарне, позолочене сяєвом радiсних надiй!..

I все загинуло!..

Спершу сам, тодi вдвох — вони викохали кiлька поколiнь молодiжi, осяяної хоч невеликим свiтом знання й громадянської самосвiдомостi. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсiгди силкувалися не рiзнити з тим, чого навчали людей; iшли завсiгди, де тiльки могли, на помiч усiм, кому того треба було, iшли не через те тiльки, що так велiла їм iдейна повиннiсть, але й того, що їм любо було пiрнати в народне море, заспокоювати болi; того, що вони любили цих темних, пригнiчених тяжкою долею, людей i силкувалися виявити ту любов, як могли…

Може недобре? Мало?

Хто знає… Але з усiєї сили — скiльки змогли… I здавалося — не по-дурному. Здавалося, вже творили круг себе ясне коло людей, що живуть новим, кращим i вищим життям… Здавалося, що й ширша громада вже розумiла їх i виявляла свою прихильнiсть… навiть недавно, вже як вiн у тюрмi був, постановлено добиватися, щоб його випущено й вернено в школу.

I ось — досить було нiсенiтницi, видимої дурницi про те, що хтось хоче мужицькi землi вiддати жидам, щоб одразу все вiдмiнилося, щоб цей страх мужицький — не впустити з рук землю — затуманив зовсiм голови, забив усiм памороки. I той самий Семен або Демид, що може двадцять разiв зазнавав од його запомоги щирої братерської — словом i дiлом — цей Демид пiдняв над його головою ломаку тiєю самою рукою, що вiн, Корецький, вигоїв йому для чесної роботи!..

Чи може що бути страшнiше, безнадiйнiше?

I хiба це з ним тiльки? Он уже є звiстки, — Петро казав, — про погроми в Києвi й по iнших городах. Скiльки мук, скiльки тяжкої титанiчної працi й боротьби, нечуваних жертв во iм'я любовi до волi й народу i ось — тiльки блиснув перший промiнь волi й надiї на краще життя, той самий народ, во iм'я якого вiдбувалася та дивна боротьба, вiдповiдає на цей промiнь погромами, убиваючи своїх оборонцiв i прихильникiв та слухняно йдучи на налигачi за тими, що завсiгди водили його в тяжкому ярмi.

Вiл пiд'яремний, тепер вiн виразно показує, що вiн раб не тiльки споконвiчний, але й довiчний, безнадiйний.

I сонце встане

I осквернену землю спалить -

згадалося йому. Тiльки тодi, коли могуче сонце спалило б цю осквернену землю, винищило б кодло вiчно похилених рабiв i дало б життя новiй, не рабськiй породi — тiльки тодi можна було б чогось сподiватися. Але воно, сонце — воно не прийде i не спалить, i все буде, як було: буде раб i пан, кров i погроми i кайдани!..

Якби нiчого цього не було, якби вiн зостався в тюрмi або навiть заслано його на Сибiр, хоч би й на каторгу, — i тодi б йому було легше, нiж тепер. I коли б вiн умирав там, — i тодi мiг би вiрити, що над його трупом таки засяє колись сонце волi й щасливого людського життя!..

А тепер — як вiн може тепер вiрити?

Умерти, тiльки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!..

Дощ одноманiтно, докучно хлюскав по катразi, дерева жалiбно нарiкали, мов хлипаючи стиха, i чорна безпросвiтня нiч налягала на душу. Зобгався, скулився ще дужче й занiмiв у невпинному, безмiрному, тупому й безнадiйному болi…

Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнiв, сiрий свiт похмурого ранку вже зазирав крiзь щiлини в дверях. Устав i, хитаючись, вийшов з катраги. Дощу вже не було, але земля, лiс, небо — все було мокре, сiре, повите хмарами й туманами.

Тремтiв, бо було йому холодно.

Десь далеко, в серединi щось болiло тупо й гидко, але вiн уже знав, чого той бiль; голова теж болiла, була тяжка i не хотiла нiчого розумiти. Сiв на пеньку бiля катраги, сидiв тремтячи.

Помалу холод вертав йому свiдомiсть. Пiшов до кринички вмитися. На головi, з лiвого боку, волосся запеклося в кровi й зашкарубло, мов кора. Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги й надiв Петрову чумарку, щоб зiгрiтися, але не мiг.

Згадав за Талiного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона й дiти цiлi й здоровi, прохала не турбуватися за їх i не одвiдувати їх зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, i його можуть у неї забрати. Через те саме й вона приїде аж у Київ — там легше буде побачитися й не навести на його слiд… Радiла, що його погромники не заняли (це їй Петро сказав), пiдбадьорювала його, силкувалася впевнити, що трохи згодом усе повернеться на краще…

— На краще!.. — гiрко всмiхнувся Корецький. — Де вона цiєї надiї набирається?.. Коли становище таке безнадiйне!.. Краще! А вiн не може навiть ручитися, що не прийдуть погромники й до її батька, не погромлять i його i. не порозбивають ломаками голови Талi й дiтям.

А вiн… вiн нiчого не може зробити, бо коли б навiть вiн пiшов туди, до їх i боронив їх збройною рукою, то й це було б їм тiльки на гiрше…

Застогнав з душевного болю, заскимлив, як Катай — там, на руїнах… готовий був рвати на собi тiло… хотiлося вдаритися головою об дуб, щоб розбити її вже до краю, щоб перестала вона розумiти, щоб не стало серце почувати…

Залiз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав…

Побачив, що надворi пояснiшало. Вийшов. На сходi почало пробиватися крiзь хмари сонце. Спершу зазначилося блiдим матовим кружалом, то меншаючи, то розпливаючись, а далi блиснуло раз… удруге… сховалося i знову блиснуло й засяло на чистому клаптиковi блакитi.

Сiв проти сонця й почав грiтися. Помалу входило в тiло тепло, а з ним потроху верталася й сила.

Вже було опiвднi, як почув ходу — трiщали сухi гiлочки пiд ногами. Вже наближалося; можна вже було розiбрати, що йде тiльки один чоловiк. Нарештi, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у руках, i Корецький пiзнав Якова.

Парубок спершу не побачив учителя, бо той