Василь Миколайович Шкляр - Характерник

— Про це я хотів говорити окремо й не зараз, — відповів він.

Кошовий з розумінням кивнув і підвівся.

— Казаному ми віримо, — повів він очима на Зуба, і гострий гранатовий промінь із Сіркової сережки вдарив гетьманському посланцеві в очі. — Тому давайте подякуємо царевичу Симеону Олексійовичу за довіру до нашої матінки Січі та всього низового товариства. Нехай його величність зостається у нас скільки треба, всі ми шануватимемо його як сина нашого государя. А хто оступиться у вчинку чи слові лихому супроти царевича, той стане перед козацьким судом. Наші звичаї ви знаєте.

Діди-райці схвально тріпнули вусами: що правда, то правда. Звичаї у них одні для всіх.

3

Ще не прохололи Сіркові сліди на Тягиню, як він уже подався з козаками на нові промисли проти бусурменів на морських розливах. Зима кошовому в цьому годила — видалася напрочуд м’якою, безсніжною. Сірко казав: драна зима. Вирушаючи в похід, він наказав старшинам та козакам, які лишалися в Січі, шанувати царевича і берегти його, як ока в лобі.

Запорожці тим тішилися по-своєму. До хоругви з двоголовим орлом вони ще зробили Симеону Олексійовичу печатку, схожу на ту, яку бачили на царських грамотах, підписаних Олексієм Михайловичем. На ній теж був двоголовий орел, над яким нависали три царські корони. Виготовили печатку не з казна-чого, а зі срібних монет-єфимків, узятих із січової скарбниці, вагою в тридцять золотників.

Царевич з гідністю прийняв подарунок, ґречно подякував козакам, пообіцявши, що їм це відплатиться сторицею. Поводився він скромно і чемно, кирпу не гнув, тихо прогулювався січовими вуличками, де його цікавило все: курені-касарні, скарбниця, канцелярія, пушкарня, майдан, на якому збиралася козацька рада. Щодня заходив у церкву святої Покрови, вистоював службу Божу разом з усіма козаками. Його скрізь супроводжував Іван Міюський, а позаду ще підтюпували донці Пуп, Закусило, Панько Лучка й Гаврусь Мережка.

Не бачив ніхто лише Кирика, Гирю і Костогриза, хоч Сірко дав своїм любленцям окремі напучення щодо царевича. Але то такі прояви, яких бачать тільки тоді, коли вони самі цього хочуть.

Розділ ІV,

який проливає пучку світла на пластунів-галдовників, котрих ще називають характерниками, химородниками або заморочниками

1

Чимало є забобонних людей, котрі щиро вірять байкам про козаків-характерників, що начебто вони перекидаються на вовків чи лисиць, хапають на льоту кулі, перепливають річки на ряднах та їздять верхи на дідьках.

Кирик вродився звичайним хлопчиком, хіба трохи кмітливішим за інших, бо виростав сиротою. Він ще не з’явився на світ, як його батько Кирило Лупиніс загинув у бою з поляками під Берестечком. Коли Кирикові було, може, з місяць, до них у Гордашівку заїхав сам Іван Богун. Від нього пахло грозовим дощем. Як виявилося, полковник Богун був побратимом загиблого Лупиноса. Він почекав, поки мати сховає в пазуху блакитну від молока цицьку, — саме годувала немовля, — і запитав:

— Як звати хлопця?

— Кириком, — відповіла мати.

— Тоді я втрапив туди, — сказав Богун. — Так, як і батька.

Він розповів матері та немовляті Кирикові, як славно і дивовижно загинув їхній чоловік і батько Кирило Лупиніс. На нього поперла ціла купа розлючених ляхів із шаблями, Лупиніс їх клав у покоси наліво й направо, та один гусар, що підкрався ззаду, шаблею зітнув завзятцеві голову. І тут сталося те, чого світ ще не бачив: Кирило на льоту вхопив свою голову і так обезголовлений, але з головою в руках, проскакав на коні ще сто сажнів.

— Характерником був, — сказав Богун.

Чи то мати так часто розповідала малому Кирикові про приїзд Богуна та загибель батька, чи тут була якась інша причина, але Кирик запевняв матусю, що тоді, одномісячним голопуцьком, він добре чув розповідь полковника і навіть запам’ятав, як той поклав у колиску гамана з грішми й пообіцяв:

— Я ще навідаюся.

Кирик ріс, як і більшість сиріт, мовчазним і відлюдькуватим. Він часто бачив, як його батькові стинають голову, а він, ухопивши її в руки, мчить на коні живий.

У приходській школі Кирик навчався краще за всіх, але школа не давала відповідей на запитання, які його хвилювали. Кирик не розумів, чому його навчають писати й читати не тією мовою, якою розмовляють люди. На таке пряме запитання дяк-учитель сердито відповів: щоб ти, йолопе, був одукований. Кирик дійшов думки, що між одукованими, тобто грамотними людьми, існує змова. Вони навмисне вживають малозрозуміле, кострубате церковнослов’янське письмо, аби більшість людей були неписьменними. Бо якби книжну мову замінили живою, тоді всі були б грамотними. Варто лише вивчити азбуку — і пиши як говориш. Але це не на руку насамперед самим писарям, які луплять грошики з кожного сіроми за те, щоб нашкрябати якусь скаргу, супліку, прохання чи той-таки позов. Та хіба не вигідна зрозуміла мова тільки писарям? А дякам, а попам, старостам, канцеляристам? І всім отим паперовим щурам, що біля них крутяться?

Кирик терпіти не міг ці казенні душі. Його цікавили загадки життя. Чому людина не літає, як пташка, якщо вона літає уві сні? Звідки береться і куди дівається те, що він бачив у своїх сновидіннях? Якщо воно розвіюється, то як ночами являється знову через певний час? Чи справді чоловік розумніший за звірів або бджолу? Чи можна вгадувати чужі думки? Чому Богун назвав його батька характерником? А якщо можна перенестися в минуле думкою, то чому не можна потрапити туди навсправжки?

Ще його хвилювала Христуся. Найкраща дівчинка в Гордашівці. Спершу вона його мало цікавила, як і всі діти зі своїми пустими забавками, та пізніше він побачив Христусю голою-голісінькою на лісовому озерці і схвилювався. Христуся не була дикою, як більшість дівчаток, згодом там-таки, на лісовому озерці, вона дозволила допитливому Кирикові розглянути її всю. Він не тільки дивився, а й торкав тверденькі пуп’янки на її грудях, які ще мало чим відрізнялися від хлопчачих, а проте бентежили його так, що в Кирика болів низ живота. Йому хотілося, щоб Христуся теж його торкалася, але вона цього не робила. Хоча, коли вони були вдвох далеко від людей, її сірі з прозеленню очі ставали великими і загорялися такою цікавістю, що в них лячно було дивитися. Лячно і солодко.

Саме тоді, коли Кирик став доскіпливим парубійком і дедалі частіше згадував Богуна,