Василь Миколайович Шкляр - Характерник

2

В Архангельську знайшли морську пристань, де стояли всілякі судна, вітрильники, великі рибальські човни, веслові струги, баржі й навіть один двощогловий корабель, але кого кривий Прокл не розпитував, ніхто не міг пояснити, як звідси випливти на Дон. На Соловецькі острови, де монастир і тюрма вкупі, — будь ласка, вони тут, у Білому морі, а Дон — це десь на іншому краю світу.

Тут-таки поруч були й торгові ряди, де продавали повно всілякої риби, борошно, шкіру, сукна, мед, віск, поташ, і Прокл вирішив купити царевичу шкіряні чобітки та каптанчика, зодягнути його якщо не по-царському, то бодай по-людському. Та коли він в одного крамаря хотів розміняти золотого, відразу десь узялися стражники — звідки в жебрака-обірванця золотий червінець? — скрутили бідного Прокла, обшукали і знайшли цілу торбинку з іще сорока дев’ятьма червоними. Кривий не міг пояснити, де він узяв такі гроші, тільки й устиг кивнути Симеонові, щоб той відійшов чимдалі й не втручався в розмову, бо його теж, обшукавши, пов’яжуть.

Бідолашного Прокла спровадили на Соловки, згодом Симеон сам бачив, як кривого, забитого в колодки, садовили на струг разом з іншими каторжанами. Кривий теж помітив його здалеку на пристані й голосно закричав: «На Дон! На Дон!»

Проте Симеон у розпачі вирішив спершу дістатися на Соловки і спробувати якось викупити Прокла за ті п’ятдесят золотих червінців, що йому дав сліпий. Одного разу йому вдалося пристати до гурту прочан, котрі їхали до Спасо-Преображенського монастиря, і так він дістався на острів. Але ченці сказали йому, що, відколи світ, нікому ще не вдавалося визволитися чи викупитися з підземної монастирської в’язниці, куди ні сонце не заглядає, ні муха не залітає.

Симеон поневірявся там місяць, старцюючи біля брами, та йому не вдалося навіть дізнатися, де карається кривий Прокл і чи він хоч живий.

Одного дня, коли Симеон біля монастирської брами розплакався від розпуки, до нього підійшла сама доля. Хтось поклав йому на простягнуту долоню не бублика, не маківника, а цілу копійку. Симеон звів заплакані очі й побачив могутнього молодця, зовсім не схожого на тутешніх прочан — кармазиновий каптан, сап’янові чоботи, чорні вуса, хвацько підкручені вгору. Очі горіли двома смолоскипами.

«Чого плачеш, отроче?» — спитав молодець, і Симеон ні сіло ні впало сказав, що хоче на Дон, та не знає туди дороги. «А навіщо тобі на Дон?» — «Там воля», — відповів Симеон. Це так сподобалося молодцеві, що він сказав: «Тоді нам по дорозі. Поїдеш зі мною?» — «Поїду».

— Чи здогадуєтеся, панове, хто то був? — теж поблискуючи очима, як смолоскипами, спитав Іван Міюський.

Діди-райці, старшини та й усі, хто був у курені, знизали плечима і вусами. Вони не здогадувалися.

— Може, ти? — спитав старий Лисокобилка в Івана Міюського.

— Ні, не я.

— То, може, той стряпчий, що врятував царевича? — як у попіл торохнув дід Перепічка. — А чо’ — перевдягнувся в козака та й подався його шукати.

— Ні, не стряпчий, — похитав головою Симеон. — Щоб ви довго не думали, скажу. Отаман Степан Разя! Перед тим, як розпочати свою війну, він приїжджав у Спасо-Преображенський монастир до святого причастя.

І далі Симеон розповів, як він гуляв із Степаном Разею на Дону, Волзі, на Хвалинському[12] морі, де вони потопили цілу флотилію перського князя Мамед-хана. Іван Міюський може посвідчити, що Симеон був у отамана за джуру, тому бачив і знає про нього більше за інших. Це ж він тоді й навчився гуторити по-козацькому, бо й Разя народився в донській станиці Зимовійська, де всі балакали «як оце ми з вами». Він був не Разін, а Разя, саме так його називали донці, котрі знали отамана ближче.

— А це правда, що Разя возив за собою перську княжну? — спитав гетьманський посланець Зуб таким голосом, наче провадив допит у суді. — Оту кралю, що забрав у перського князя на Хвалинському морі?

— Правда, — відповів царевич. — Ми тоді там не одну… персіянку… Ну, ви мене розумієте, — зашарівся Симеон, і його праве велике вухо спалахнуло, як мак.

Діди, які давно забули, що це таке, смачно заплямкали губами і закивали головами. Вони розуміли.

Тут знову втрутився Зуб:

— А чи знав вор[13], е-е-е… ворохобник Разя, — виправився він, — ким насправді є його джура?

— Ні, — відповів Симеон. — Я цього не казав нікому. Думав признатися вже тоді, як зберемося на такій силі, щоб іти на Москву громити бояр.

— А звався ти як на Дону? — і далі допитувався Зуб.

— Матвій. Я сказав, що мене звати Матвієм, але Разя та його козаки називали мене Матюшкою.

— Ага, Матюшка, — повторив Зуб, наче заносив це ім’я до реєстру.

Симеон розповів, що якраз перед тим, як Разю схопили, він відкрив отаманові всю правду. Той дуже зрадів, сказав, що, маючи такий козир, тепер він діятиме зовсім інакше, але наступного дня його скрутили свої ж таки зрадці. Потім на Дон приїхав за наказом царя посланник із великими грішми, щоб задобрити козаків і відвернути від бунту. Симеон хотів передати через того посланника листа государеві-батеньку, тому мусив відкритися і перед ним. Царський повірений вислухав його зі сльозами на очах, узяв листа, написаного царевичем власноруч, і на прощання обдарував Симеона лисячим хутром та п’ятьма аршинами зеленого сукна.

Діди-райці примружили очі на його зелений каптан, підбитий лисячим хутром, і закивали вусами: так-таки-так.

Однак лист не дійшов до царя — його перехопили бояри, ще й оббрехали посланника, що той увійшов у змову з бунтівниками. Йому зітнули голову на лобному місці.

А потім Симеон якось купався у Дону з козаком Іваном Міюським і, хоч як ховався від нього з Божими мітками, Іван, — ось він не дасть збрехати, — запримітив царський вінець на його плечі. Довелося про все розповісти, й Іван Міюський сказав, що після того, як придушили донців і четвертували Степана Разю, залишається надія тільки на Січ та її славного кошового Сірка.

— Здається, я все сказав, — завершив розповідь Симеон і злегка вклонився Сіркові та всьому товариству.

У курені стало тихо. Дуже тихо. І тут знов озвався гетьманський посланець Зуб.

— Все і не все, — сказав він. — Хотілося б почути, з чим приїхав його сіятельство царевич на Січ. Які його дальші умисли?