Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

Коли Василь йшов на загальні збори свого гуртка, він був дещо схвильований. Вийшов надто рано. Євген хотів іти з ним, але Василь не погодився. Хотів бути сам, а як не зовсім сам, то в кожному разі нікого знайомого біля себе. Пройшовся містом, зупинявся перед книгарнею “Просвіти”, довго дивився на виложені книжки, на портрет Шевченка, на шкло вітрини, у якому так переливалось ранкове осіннє сонце. Потім пішов далі. Оглядав вітрину з годинниками. Знов ті чудові, вибагливі соняшні промені, знов ті переливи у гранях фальшивих брильянтів, знову ті чудові небесні струни, що звисають з високости і відзиваються нечуйними тонами в усіх тайниках юначої душі.

Він пішов поволі Директорською догори, дійшов до гімназії. Перед тим дивився на вежу ліцею, де був годинник. Бачив виразно, що стрілка годинника ось-ось покаже дев’яту, але чомусь відтягав, ніби боявся чи соромився того моменту. А прийшовши до кляси, застав там майже всіх членів гуртка. А їх чимало. Багато з них Василеві зовсім незнайомі. От хоч би той у військовому галіфе із шрамом на чолі. Кажуть, що то син мирового судді з Вишнівця. Виглядає він на інтеліґента. Невідомо, чому він належить до цього гурту. Василеві здавалось, що він вміє танцювати, вміє грати преферанса, вміє залицятися, вміє цілувати паням ручку, але... Ні. Він не виглядає на хлопця з нахилами до літератури.

Василь увійшов зовсім непомітно. І це теж добре. Ніхто не звернувся до нього, коли він зайшов. Він помітив багатьох. Прихода, розуміється, сидів на першій лавиці, а біля нього сиділа панна Настуся з великим, м’яким, синього кольору шалем через плече. Василь також помітив, що Прихода, коли він увійшов, кивнув йому головою, потім нахилився до панни Настусі і щось їй шепнув. Червона барва залила Василеве обличчя. Не було найменшого сумніву, що Прихода сказав їй щось про Василя. Панна Настуся виразно це підтвердила, бо зараз таки озирнулась й шукала його поглядом. Невідомо, чи знайшла, бо Василь, до речі, вибрав собі задню, ще порожню, лавицю. Трохи згодом підсів до нього незґрабний, замурзаний чимсь чорним, заїка Москалюк. Василь сидів тихо, ніяково, боязко, мов дівчина на весіллю.

На катедрі сидів з течкою Семен Іванович Пилипенко. Він сьогодні напараднений. У чорному вбранні, з білим твердим комірником, волосся зачесане направо. Піджак сидить на ньому, як звичайно, мішкувато, його висока тонка постать дещо хистка, неміцна... Сьогодні він тримає в своїх руках долю всіх поетів гімназії, а їх тут стільки. Всі вони чекають присуду, мов злочинці. Василь просто вже не дихає. Він впер очі кудись під лавицю і сидить, ніби чогось недоброго об’ївся.

Пилипенко відкрив читання. Що то була за поезія!.. Коса, роса, небеса... Кохання, щебетання, милування... Дівочі очі, темні ночі... З тим чергувалися завзятющі заклики до праці, до бою, до волі з неволі. Тріщали кайдани, валились тирани, здіймались омани, ріділи тумани... Яка вишукана тріскотня, яке чарівне муркотіння слів. Василь Шеремета хотів сховатися під лаву. Ні, не тому, що вірші ті не вдовольняли його. Він жахався одної думки, що ось ще одна мить, і Семен Іванович витягне і його за вуха та поставить перед судом цього ареопагу мудреців. Що він там понаписував? Нащо він складав ті ялові слова, в яких немає ані крихітки правдивої поезії, в яких немає ані порядної рими на взір тих, що їх оце переслухав.

Але все скінчилося зовсім несподівано. Семен Іванович перечитав Василевого вірша якось між іншим, потім зупинився, перечитав для себе, і нарешті прочитав ще раз голосно, з увагою.

Всі слухали особливо. Василь збурачів, і очі його вилізли з очниць, мов у ідіота. Семен Іванович між іншим спокійним тоном сказав:

— Це, панове, добре! Тут є щирість!

І це все. Точка. Вірш прийнято. Настуся знов обернулася, бо капосний Прихода щось їй знов шепнув. На цей раз Василь сам себе видавав з руками і ногами. На що він подібний. Це жарина, а не людське обличчя. До нього можна прикурити цигарку. Чомусь усі обернулися чи, можливо, Василеві так здалося, але в кожному разі всі дивляться не вперед, а назад, а замурзаний Москалюк штовхнув Василя ліктем і майже голосно сказав:

— Це ти таке написав? Та брешеш?

Василь Шеремета увійшов непомітно, але вийшов навіть дуже помітно. І звідсіль почалось. Козенко взяв його на зубок. Настуся весь час на нього поглядає. Суддів син забажав з ним познайомитись. Семен Іванович, викликаючи його відповідати хемію, інколи заговорював за Гайне. І коли відбулись перші загальні збори гуртка для вибору управи і голови, всі під сміх та жартівливі оплески одноголосно обрали Василя Шеремету на голову. При цьому Біленко затягнув басом, і всі дружньо його підтримали:

А в нашого голови, нема клепки в голові,

Набий, бондар, голову, все стальними обручами,

Бийте, хлопці, голову батогами, батогами...

Можливо для Біленка, для Козенка та для інших це був жарт. Для Василя Шеремети це ніякий жарт. У нього на чолі виступив піт. Він намагається відмовитись, але від сорому йому бракує слів. Він дивиться на всі боки, ніби зацькований, на нього скеровано стільки веселих очей... Всі плещуть, і Василь здається.

— Не бійся, Василю! Вивеземо! — каже поблажливо Прихода і поклепує його по плечі.

Для Приходи та інших цей вибір голови — вихід з положення. Головою мав бути Прихода. Він це знає і всі це знають. Але Прихода надто яскравий. Йому перешкоджає його виразність, а Гриб, а всі інші люблять більше матовости. Заздрять вони Приході? Хтозна. Можливо. У кожному разі Прихода більший за них під кожним поглядом.

І тут навинувся Шеремета. Цього вони ще не зміряли. Він має себе десь глибше, а те, що назовні, не може когось лякати. Прихода знає, що він для Шеремети божище, і він ставить на Шеремету... І виграє...

РІК ПІЗНІШЕ

Від того часу минуло якраз триста шістдесят п’ять днів. Кожного дня щось міняється. Історія робить свої неухильні кроки. Василь Шеремета також. Триста шістдесят п’ять днів — це не маленьке число. Сонце сходить і сонце заходить. Росте трава, жито, дерева, падає сніг, віють буйні вітри. За ці саме дні в гурті “Юнацтво” зайшли зміни. Одні люди вибули, інші прибули. Не повернувся з літніх вакацій найкращий маляр Мельничук. Кажуть, лишився женитись. Прихода переходить до духовної семінарії, бо загрожує йому військова служба. Українська приватна гімназія не