Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Сяйво припинилося, щупальця зникли, а очі Хельгі швидко повернули звичний вигляд. Щеня розплющило очі і почало гарчати на чорнявого хлопця, що швидко наближався. А коли той, стрибнувши, опинився між мною та Ксандром, і зовсім залився гавканням.

Ми в мить відскочили та так, що всі разом опинилися за спиною відьми.

– Що… – гнівно почав Грей, коли щеня на секунду замовкло, але набравши більше повітря псина відновила своє несамовите гавкання і кинулася на хлопця – А ти взагалі заткнися – прорепетував Грей на животину, замахуючись.

Песик злякано запищав, і підібгавши хвіст також сховався за відьмою. А монстр все наближався… ні, не той що з одним оком на переніссі та зубами у два ряди… а той, який у домашньому халаті та кімнатних капцях зло сяяв очима, погрожуючи вбити.

– Що ви тут влаштували? – чітко вимовив кожне слово брюнет – Гаразд дівчата, але ти Ксандр... Як ти дозволив це дійство...?

– Ти чого кричиш на мене? – вигукнув Ксандр.

– А бодай так до твого мозку дійде! – і, схопивши брата за комір, Грей замахнувся.

Не витримавши, я зупинила руку хлопця у польоті. Чим і перевела його гнів на себе.

– Ксандр. Ні. У. Чому. Не. Винен. – спробувала донести до Грея цю інформацію.

– Він...

– Я! Я і Хельга, головні винуватці цього! – сказала я чисту правду.

Через деякий час у холі стояли батьки хлопчиків, а перед ними схилили голови Ксандр і Грей.

Ми стояли на сходовому майданчику між першим і другим поверхом, так що ми все чудово бачили, висунувши мордочки між перил, а нас у тіні сходів, що повертали, було непомітно.

Мене з двох сторін тримали, ніби спираючись так, ненароком.

Чому? Дівчата боялися, що я знову візьму відповідальність на нас. І вірно боялися. Але я взяла всю відповідальність на одну себе.

Цуценя стало жити у Міллроків. Ну, а ми з хлопцями два тижні відпрацьовували покарання. Ну, а якщо точніше я допомагала відпрацьовувати покарання братів. Ну, а через два дні і дівчаткам стало соромно, і ми вже разом щодня наводили порядки в особняку та готували обіди.

– Ну що, дівчата, бовтаєте? – вихором увірвався Рене.

Щось сьогодні усі вітряні…

– А що ще не зібрані? – «не зрозумів» Колен - брат Аліси – За годину офіційний початок, а народ уже потихеньку підтягується!

– А…

– Ти що забула? Його щороку з шостої години і до півночі святкують – схоже, прочитав думки Зари Рене.

Переодяглися ми досить швидко. Щоправда, відьма з Марією встигли посваритися, але навіть незважаючи на це наш настрій залишався таким же добрим.

Ішли ми центральною вулицею аж до околиці містечка, навіть виходячи за межі живоплоту. На пагорбі прямо перед лісом колом розташувалися численні намети, столи та прилавки. Але навіть за такого розкладу все одно залишилося багато… ні, не так… Ду-у-у-же багато місця для прогулянок. По центру цього всього стояла величезна заготівля для багаття, а трохи оддалік майданчик для танців.

– Хлопці, дівчат! – почувся за нами дитячий голосок, і ми обернулися.

По вулиці біг хлопчик років десяти от роду. Він вітально махав руками і посміхався неймовірно щасливою усмішкою. Я не одразу впізнала в ньому Ростика – сина нашого міського коваля.

Раніше довге солом'яне волосся чомусь зараз було підстрижене неймовірно коротко. Біла футболка мішком висіла на худорлявому хлопчику, а на ногах красувалися шорти.

Здивувавши всіх нас, Зара зробила кілька кроків назустріч дитині і розставила руки у вітальному жесті. Коли Ростик підбіг до нас, дівчина на повному скаку підхопила його на руки.

– А де ти Кайра загубив? – уточнила дівчина.

– Я його вдома замкнув! – переможно посміхнувся Ростик.

– Бандит ти малолітній – хмикнула Зара, поправивши пов'язку хлопчика.

У Ростимира з народження проблеми із зором. А останнім часом ситуація погіршала. Тому на найбільш враженому оці хлопчик уже місяць носить пов'язку, яка якось має допомогти… але, соромно визнати, я не цікавилася цим.

– Ростимире! Ти де? – вибігла з-за повороту стурбована старенька.

Глянувши на жінку, Азарія насупилась. А потім, легенько шльопнувши Ростика по дупі, почала лаяти хлопчика:

– Ти чого втік від няньки?

– Але вона знову мене всякими настоями та відварами напихати і обмазувати почне! –захникав хлопчик. Дівчина пом'якшала:

– Ну, ти хочеш вилікуватися? – погладила Зара дитину по щоці.

– Хочу – похнюпився хлопчик.

– Тоді йди до місіс Вулд, адже вона тобі зла не хоче.

– А ти відведеш мене подивитися на багаття? Тато сказав можна, якщо ти сама за мною прийдеш. А то він учора поїхав… – з надією зазирнув Ростик у вічі Зари.

– Звичайно – пообіцяла дівчина, ставлячи хлопчика на землю. А дитина, знову посміхнувшись, махнула нам на прощання:

– Поки що пока! Побачимося ввечері – і втік до няньки.

Я весь цей час милувалася цією мальовничою картиною. Ну, а решта намагалася підібрати щелепи. Так, тільки я знала про теплі стосунки Ростика та Зари. Причому їхні стосунки били настільки теплими, що мені іноді здавалося, ніби Зара сприймає цю дитину, як рідного брата… Справжнього ж ніколи не мала.

Ми знову попрямували до «ярмарку». Там і справді було чимало народу, але не так багато, як буде пізніше. Ми з дівчатами вирішили обійти все це, щоб дізнатися, що ж цього року тут є. Рене з Коленом, як справжні кавалери, провели нам екскурсію.

Очі розбігалися від такого великого розмаїття солодощів і прикрас, частування та інших дрібничок. Адже все це було підготовлено сьогодні! Із чого взяла? Та з того що, по-перше, вважається богохульством пригощати увечері Євридани вчорашніми стравами. Ну а по-друге більшість ласощів досі були гарячими, і від них виходила пара.

Задивившись на розписані пряники, я відстала від компанії.

А пряники які були! Ах… Просто диво! І мало того, що запах був настільки дурманливим, що рот мимоволі наповнився слиною, так і малюнки на них, ніби з полотен великих художників знято. Реалістичні єдинороги, пегаси, лисиці, вовки та… Дракон.