Ольга Обська - Приречений кохати, або Надія короля Ерланда, Ольга Обська

За півгодини до початку сеансу Надя покликала прислугу, щоб та допомогла одягнутися. Досить лякати своїм зовнішнім виглядом мешканців палацу.

Лізі з'явилася і взялася за старе —  червоніла і блідла, ніяковіла і соромилася. Із цим треба було щось робити. І так, через її сором'язливість і страх сказати зайве слово в присутності Наді вже стався один конфуз —  годі. Ні, Надія зовсім не гнівалася на Лізі, що та не попередила щодо сорочки. Дівчина розуміла, що служниця так повелася не зі зла. Скоріше за все, подумала, що землянка одяглася так навмисно. Адже до цього ходила в "жахливих" брюках, що обтягують, наче так і треба.

Але як зробити так, щоб Лізі перестала трястися і зрозуміла, що Надя не кусається?

—  Лізі, а ти бувала на концертах маестро Озаріо?

Здається, саме так звати місцевого поп-виконавця, про якого нещодавно згадував Базиль. Ніщо так не розслабляє та не зближує, як розмова про зірок шоу-бізнесу.

—  Маестро Озаріо? Звичайно, —  трохи пожвавішала Лізі.

—  Я б теж сходила. А тобі яка з його пісень більше подобається?

—  "Серце моє". Подейкують, він присвятив її новій коханій.

Ще кілька запитань, і Лізі вже ділилася як творчими планами, так і плітками про особисте життя маестро, перемежовуючи порадами в дусі:

—  А може, зелену надягнете? Пасуватиме до кольору очей.

Ось на зеленому кошмарі й зупинилися. Ні, сама сукня була гарна. Відтінок ніжний, приємний для очей. Камінці там якісь, вишивка, мережива —  все в наявності. Але ці жахливі багатошарові спідниці. Цей тісний ліф, який за місцевою модою туго зашнуровувався ззаду. Дихати в цьому як?

Збори зайняли більше півгодини (хто ж знав, що надягання місцевого вбрання ще та робота), і Надія з жахом виявила, що спізнюється на сеанс. Його Грізна Величність, якщо надумає сьогодні з'явитися вчасно, чекати навряд чи буде. А якщо й дочекається, то лише для того, щоб переконатися в якомога швидшому відправленні консультантки додому. Надя кинулася до дверей.

—  А туфлі? —  жахнулася Лізі, помітивши, що підопічна так і залишилася у своєму земному взутті.

—  Нема коли.

Надія підхопила спідниці і прожогом помчала коридорами палацу, знову мимоволі розлякуючи слуг. Лише кросівкові п'яти мерехтіли.

Червона, захекана, трохи розпатлана, вона постукала у двері монаршого кабінету:

—  Можна увійти?

Схрестила пальці —  хоч би Його Величності ще не було на місці.

—  Можна… —  пролунав з-за дверей загрозливий рик.