Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

Пиво й ковбаски принесли дуже вчасно. Ми стукнулися кухлями, Юрко проголосив короткий тост за наші успіхи, тихенько побажав волі Україні та звільнення терену від ляхів. Зробивши по великому ковтку, заходилися біля ковбасок. На короткий час нас нічого більше не цікавило, хоч я помітив — Дарина повернулася, поправляючи сукню на ходу, вмостилася на своє місце й дозволила підлити шампанського. Дорош так само зиркнув на неї, та цього разу від коментарів утримався.

Хтозна, про що він вирішив із нами говорити. Мав намір почати після другого тосту, навіть уже підніс кухоль, аби проголосити його. Аж тут із-за столика, котрий стояв майже в центрі зали, підвівся високий русявий хлопчина. Ми його знали — Вітольд Ямбор, син місцевого адвоката, вчився з нами в ліцеї, але на два роки вище. Ямбор постійно засідав у «Волині» з великим гуртом, вони смітили грошима, не відмовляючи собі ні в чому, і, за чутками, частина ліцеїстів — поляків із заможних та впливових родин — мала тут кредит.

Навіть зі свого місця я помітив — Ямбор сильно напідпитку. Отже, зараз щось буде. І те, що буде, навряд чи комусь із нас сподобається.

— Тихо, музика! — гаркнув Ямбор, навіть тупнув при цьому ногою.

5

Оркестр на невеличкій круглій сцені слухняно замовк.

У залі ресторації справді запала тиша. Боковим зором зачепив Дарину, вона поволі зсунулася зі стільця, обережно пішла в обхід, прямуючи в бік виходу. Молода жінка намагалася триматися непомітно, і їй це вдавалося: Юрка цікавити перестала, його погляд прикипів до Ямбора, руки стиснулися в кулаки.

Тим часом Вітольд Ямбор обвів поглядом усю залу. Прокашлявся, узяв повну чарку, для чогось постукав по ній краєчком виделки.

— Прошу тиші, пані та панове! — повторив голосно. — Зараз виникла ідея, яку ми, патріоти своєї відродженої держави, хочемо проголосити. І переконані: всі тут присутні нас підтримають. — Ямбор знову прокашлявся. — Шановне панство! Пропонується підняти келихи во славу людини, котра відродила Другу Жечь Посполиту! Ми, поляки, півтора століття не мали власної держави. За те, аби вона була, клали своє життя польські патріоти, починаючи від часів Тадеуша Костюшка. Їхній прапор через сто років підхопив маршал Юзеф Пілсудський. Завдяки йому маємо відроджену державу. Тож не забуваємо того. І пропоную випити во славу маршала Пілсудського!

Щоб проголошувати тост за померлого три роки тому правителя, треба було набратися сильніше, ніж я собі уявляв. Але не мав жодних сумнівів: підтримають Ямбора навіть тверезі. Не помилився. Щойно він договорив, то тут, то там почали підводитися поляки. Навіть Дарина, яка майже дісталася виходу, завмерла: у залі сиділа компанія офіцерів-уланів, тож будь-який рух під час такого врочистого моменту вони перші могли оцінити як прояв неповаги. Музиканти відклали інструменти, кельнер за знаком одного з них уже квапився з тацею, на якій стояли келихи.

За короткий час сидіти лишилася тільки наша компанія.

Я прикипів поглядом до Дороша. Зараз рішення було за ним. Устане, закусивши вудила, — ми візьмемо приклад. Сидітиме — почнеться скандал, і доведеться огризатися. Третій шлях був — підвестися, лишити гроші на столі й піти. Та щось мені підказувало: просто так нас не випустять, тож повернемося до варіанта два — скандалу.

— Прошу встати, панове!

Тепер Ямбор звертався до нас, а решта відвідувачів уважно стежила, чим усе скінчиться. Люди, котрі завітали до ресторану випити, поїсти й потанцювати, у момент перетворилися на глядачів, котрі прийшли на кориду й чекають, коли ж почнеться бажаний двобій бика та матадора.

— Не лише поляки кладуть життя за власну державу.

Спершу ніхто з присутніх не второпав, звідки це прозвучало. Чесно кажучи, ми вже забули про існування Данила Червоного. Думали: давно й непомітно забрався геть. Але той і далі сидів у своєму кутку під пальмою. Лиш не горбився, а розправив плечі й немов нависав над столиком.

— Що ти сказав?

— Ти почув.

Голоси Червоного та Ямбора тепер дзвеніли, відбиваючись від високого даху ресторанної зали.

— Тоді мої слова — для тебе. — Вітольд вийшов із-за свого столу, рушив до Данила, говорив на ходу. — Зараз ти встанеш разом із усіма й вип’єш во славу маршала Пілсудського. Потім вийдеш звідси геть і більше духу твого собачого не буде в пристойному закладі. Рахунок лишай мені, вважай, пощастило. Уставай!

Ми перезирнулися.

Хто-хто, а я дуже добре розумів: зараз Червоний, хоче він того чи ні, рятував Дороша в наших, а передусім — у його власних очах. Він давав Юркові чудовий привід лишитися на місці, не вставати на заклик гонорового поляка, брав вогонь на себе. Тепер слід зрозуміти наші подальші дії, адже було ясно: просто так усе одно піти не вдасться.

Я знову глипнув на Дороша.

І в момент, коли на секунду перемістив увагу, Данило Червоний почав діяти.

Він не почав гарикатися з Ямбором. Його наступні дії злилися в один суцільний рух. Підвівся, потягнувся до свого пальта, узяв його, вдягнув, поправив комір, вийшов із-за столу та рвучко згріб поляка за барки. Той ще нічого не встиг зрозуміти (узагалі ніхто з присутніх не вправився оговтатись), а Червоний уже вдарив Ямбора головою, розбиваючи ніс та заюшуючи кров’ю лице, своє та противника. Наступний удар був уже кулаком, у те ж саме болюче місце. Тепер Данило пустив його, і Вітольд, утративши рівновагу, впав, незграбно дриґнувши ногами.

До стелі, під величезну довоєнну люстру, злетів і зависнув там жіночий вереск.

Разом залементували всі присутні жінки. Не знаю, для чого я знайшов поглядом Дарину, але й вона кричала від переляку, швидко пробираючись до виходу — була вже поруч із ним. Улани з криками й гучною лайкою кинулися до Червоного, та на їхньому шляху опинилися ліцеїсти, товариші Ямбора, котрі теж прагнули помсти. Зіткнувшись, мов у комедіях із Чарлі Чапліним, чоловіки почали штовхатися, заважаючи один одному. Від такого Данило тільки виграв. Міцним ударом відштовхнувши якогось пана, якому все ж удалося оббігти натовп, він рвонув напролом, підхопивши на ходу стілець за спинку й пробиваючи собі шлях ніжками. Орудував стільцем, мов тараном, і в натовпі почулися крики болю.

— Ходімо! — вигукнув Дорош, уже стоячи на рівних.

Мене двічі не просять, особливо коли йдеться про бійку. Наша трійця — не аж такий потужний авангард, тим більше Зенко у своїх окулярах ніколи не проявляв хисту до рукопашу.