Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 6. Болото на межі

Я швидким кроком наблизилася до Яроша – той все ще стояв, сановито прихилившись до статуї. Проти власної волі я задивилася на нього; до його стегна притискався меч у піхвах, а просторі рукави сорочки перетискали шкіряні луски обладунків. Він не носив знаків бойового чаклуна, та йому й не потрібно було; кожен, хто його бачив, вже одразу розумів, що він точно не цілитель. 

На його гранатових губах світилася посмішка, надто яскрава для такого похмурого дня, а очі примружилися у задоволеному очікуванні. 

– Ще раз так зробиш – і я тебе вб’ю, – прошипіла я йому в лице, хапаючи за лацкани дублета. Посмішка на його лиці похитнулася, проте не зникла повністю. До його честі, він не став підіймати брови й удавати, що не розуміє моїх слів. 

Натомість він підняв обидві руки в повітря:

– Пробач. Просто хотів перевірити, чи воно працює. 

– Працює. І болить, як Літ. 

Я востаннє глянула Ярошеві в очі перед тим, як відпустити його одяг й відштовхнути його назад. У його лиці щось змінилося – можливо, там навіть з’явилося співчуття, від якого захотілося потрусити його ще раз. Нехай жаліє своїх студентів – це їм нічого не допоможе; я ж не потребую його вдаваного милосердя. 

– Я не хотів, Таво, – сказав він тихіше, ніж раніше. Я не дивилася йому в очі, натомість вивчала краплину дощу, яка через стелю пробилася всередину й тепер повільно сповзала мармуровою колоною вниз.

– Чомусь я тобі не вірю. 

– Тоді мені доведеться докласти зусиль, аби тебе переконати. А прямо зараз… – Ярош нарешті відхилився від Кассандри та переступив з ноги на ногу, майже підстрибуючи на місці. – Пропоную тобі прогулятися. 

Тон його голосу був легкий, як пір’їнка, але щось у його погляді чітко говорило: це не стільки прохання, скільки наказ. Тож я тільки коротко кивнула й першою рушила до дверей. Ярош затримався на якусь мить позаду, а потім я почула його розмірені спокійні кроки. Він наздогнав мене швидше, ніж я очікувала, і галантно притримав двері, поки я вислизнула на вулицю, під дощ. 

 – Кращого часу знайти не міг? – запитала я сварливо, ховаючись під піддашком. Ректор поряд гмикнув і змахнув рукою – й наступної миті над нами обома з’явився прозорий купол, від якого краплини відбивалися з електричним тріском, а потім сповзали вниз прямо на очах. 

Я фиркнула, ступаючи вперед. Дешеві фокуси. 

– Тут є непогана місцина, яку я хотів би тобі показати. Я… відчуваю себе трохи незручно через те, що ти не можеш покинути академію. А з усіма студентами, та й викладачами насправді, усамітнитися тут буває непросто. 

О, усамітнення мені було неабияк потрібне. Всього кілька годин у місці, де на мене не будуть дивитися з усіх можливих куточків, де вікна не будуть такі великі й на видноті… Тоді від нашийника залишилися б одні спогади скоріше, ніж Верес встигнув би сказати “лови втікачку”. 

Ми пройшли кілька хвилин у майже спокійній тиші. Ярош виглядав так, наче щиро насолоджується і мжичкою, і розмитою стежкою, і моєю компанією – а я просто не мала, що йому сказати. 

Від корпусу менталістів ми пішли вліво – у протилежний напрямок від того, яким я йшла сюди вранці. Жодних будівель, жодних ознак, що тут живуть сотні недовчених чаклунів: тільки тоненька стежка у болоті й зарослі полину з обох боків, яким кінця-краю не видно. 

Здалеку я почула крехтіння жаб і кілька свистів цвіркунів. 

– Ми вже майже на місці, – сказав Ярош, підставляючи мені лікоть, щойно стежка стала трохи ширшою, аби ми могли йти поряд, а не вервечкою. Я обережно поклала долоню на його руку й огледілася по сторонах. 

Полинові поля замінили високі дуби, а серед них потемнілим вапняком виділявся високий паркан. 

– Що це? 

Від паркану лилася магія – потужна і не надто приємна на дотик. Вона розсипалася мокрим піском на зубах, і я відчула, як волосся на передпліччях стало дибки. 

– Гордість академії та мій особистий головний біль – кладовище некромантів, – Ярош не сповільнив кроку, навіть коли ми підійшли вже майже впритул до суцільного вапняного паркану. В ньому не було ані хвіртки, ані нормальних воріт – тільки смуга жовтувато-сірого каменю, всього посіченого маленькими дірочками. 

В одну з них прямо на моїх очах залетіла бджола, і з дзижчанням сховалася там. 

– Нам доведеться пройти крізь нього, та хвилюватися не варто: вдень тут цілком безпечно. 

Я не стала питати, чи безпечно тут вночі, бо вже знала відповідь. Ходили чутки, що поповнювали це кладовище студентами, які не могли впоратися з трупами на ньому ж. Звісно, я у ці дурниці не вірила, але могла зрозуміти містян: іноді з-за академічної стіни чулися такі страшні звуки, що увірувати можна було у що завгодно. 

Ярош приклав долоню до стіни й прошепотів:

– Смерть – лиш початок. 

Стіна почала розпливатися прямо в мене на очах; по ній пішли брижі, як на неспокійній воді, а наступної миті ми вже стояли перед проходом, захищеним тільки напівпрочиненими низькими дверцятами. 

– Скільки пафосу, – пробурмотіла я собі під носа, ступаючи на кладовище вслід за Ярошем. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍