Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

знаючи перших акордів, не заграєш останні, мелодія втрачає свою гармонійність. Лише якщо всередині нас уже лунає завершена мелодія, ми зможемо заграти пісню від початку до кінця. А моя пісня ще не завершена. Я... немов дрова, що горять у пічці. Згоряючи, вони не пам’ятають, що колись були живим стовбуром, як не могли цього пам’ятати й раніш, коли лишень їх охопило полум’я. Дрова горять, і квит. Отак і я живу у забутті.

— Гаразд, не будемо заглиблюватися у філософські роздуми, — прошепотіла Паола.

— Не будемо. А де у мене лежить «Сповідь» святого Августина?

— У тій шафі стоять енциклопедії, Біблія, Коран, твори Лао-цзи і книги з філософії.

Я попростував шукати «Сповідь». Знайшовши, віднайшов у змісті розділ, що стосується пам’яті. Певно, що я його увесь перечитав, бо, розгорнувши, побачив купу підкреслених рядків. Я блукав неозорими полями і закапелками своєї пам’яті. Коли я ходжу ними, я можу викликати з пам’яті все, що забажаю. Деякі з тих образів виринають майже миттєво, а для інших потрібне значніше зусилля волі, немов я дістаю їх із потаємних комірчин... Усі ці образи моя пам’ять зберігає у своїх незміренних печерах, у своїх потаємних і несказанних закутках, у моєму величезному палаці пам’яті я можу бачити геть усе: небо і твердь, море і, власне, себе самого... Можливості пам’яті неймовірні. Господи, її нескінченна, незміренно-складна структура вселяє майже жах. І в цьому розум, у цьому моє єство. У неозорих полях і Гротах, у бездонних печерах пам’яті, сповнених нескінченним різноманіттям речей, я зазираю до найдальшого закутка, ширяю навсібіч, і немає там зримого краю...

— Бач, Паоло, — мовив я, — ти розповіла мені про діда, про наш сільський будиночок. Ви всі намагаєтесь розповісти мені події мого життя. Але для того, щоб зібрати їх в одне і насправді заповнити ними ґроти своєї пам’яті, я маю прожити заново кожен рік свого попереднього життя. І робити це треба по-іншому. Я маю ввійти у свою печеру наодинці. Як Том Сойєр.

Не знаю, що відповіла на це Паола, позаяк я й далі гойдався у кріслі і скоро знову заснув.

Гадаю, спав я недовго, бо вже незабаром почув, як хтось дзвонить у двері. То був Джанні Лаівеллі. Ми були шкільними товаришами, як риба з водою. Увійшовши, він схвильовано, по-братньому обійняв мене, хоча вже знав, як зі мною слід поводитись.

— Не турбуйся, друже, про твоє життя я знаю більше за тебе, — сказав він. — Я переповім тобі все у найдрібніших деталях.

Я щиро подякував, але відмовився. Проте Паола взялася переповідати мені історію нашої дружби. Ми росли разом від молодшої школи аж до років у ліцеї. Потім я поїхав учитися до Турина, а Джанні — на торговельно-економічний у Мілані. Але, як видається, зв’язок ми не загубили. Я продаю старовинні книги, а він допомагає людям у сплаті чи несплаті податків. Ми розійшлися кожен по своїй доріжці, але все одно живемо, як одна велика родина. Його онуки дружать з моїми, ми завжди зустрічаємо вкупі Різдво та новорічні свята.

— Я щиро вдячний, але не треба, — кажу.

Але Джанні все не міг угамуватись. Він усе чудово пам’ятав, тож, здавалося, зовсім не помічав, що мені ці спомини непотрібні.

— А пригадуєш, як ми, щоб налякати математичку, принесли до класу мишу? Чи як ми їздили до Асті, щоб лишень побачити вистави за творами Альф’єрі, а коли поверталися, дізналися, що впав літак з гравцями «Торіно»[64], а ще якось...

— Ні ж бо, не пригадую. Але розповідай, у тебе виходить так гарно, ніби я пам’ятаю все це сам. То хто з нас був кмітливішим?

— Звісно, тобі не було рівних в італійській та філософії, а мені — у математиці. Тож бачиш, чим усе це скінчилося.

— Авжеж. Паоло, яка у мене спеціальність?

— Філологія. Ти захистив диплом на тему: «Hypnerotomachia Poliphili[65]. Навіть я не в змозі це вимовити. Потім ти поїхав до Німеччини ґрунтовно вивчати історію старовинної книги. Ти сказав, що з огляду на ім’я, яким тебе нагородили при народженні, ти просто не можеш учинити інакше. Крім того, тобі за приклад правив дід, що прожив цілісіньке життя поміж стосів старезної брудної макулатури. Повернувшись, ти взявся за бібліографічну консультацію. Спочатку ти тулився у малесенькій кімнатці, витрачаючи залишки спадку. Але з часом справи у тебе пішли вгору.

— А ти в курсі, що у твоїй колекції є книги, коштовніші за «порше»? — додав Джанні. — Береш отаку книжечку до рук і знаєш, що тримаєш у руках річ із п’ятсотрічною історією, а сторінки й досі шурхотять під пальцями, ніби щойно з друкарні.

— Поволі, поволі, — мовила Паола. — Про роботу ще наговоритесь. А наразі нехай обживеться вдома. Може, по келиху віскі з ароматом бензину?

— А чому бензину?

— А це наша з Ямбо таємна вигадка, Джанні. Ми вже починаємо творити власні таємниці.

Коли я провів Джанні до дверей, той схопив мене за руку і по-змовницьки прошепотів:

— А що, й досі не бігав до своєї красунечки Сибілли?

— Якої ще Сибілли?

Увечері на гостину в повному складі прийшли родини Карли та Ніколетти, включно з чоловіками. Цілісіньке пообіддя я грався з онуками. Вони такі тендітні, у мене вже до них дуже приязні почуття. Хоча мене це спантеличувало. Якоїсь миті я усвідомив, що без угаву їх цьомаю, обіймаю. Я відчував їхній чистий, молочно-тальковий запах, питаючи себе, що ж я роблю з цими чужими мені дітьми? Невже я педофіл? Я намагався триматися від них на відстані, але ми гралися. Дітлахи просили мене стати ведмедиком — що в дідька зазвичай робить дідусь-ведмедик? — і я, ставши на карачки, робив «р-р-р», а вони плигали по спині. А коли Лука попахкав у мене водяним пістолетом, я вирішив, що було б слушно впасти голічерева. Звісно, я ризикував радикулітом, але все пройшло «на ура». Я досі був трохи заслабкий, тож коли підіймався, у мене голова йшла обертом.

— Не роби більше так, тату, — мовила Ніколетта, — ти ж добре знаєш, що в тебе зависокий ортостатичний тиск. — Потім вона виправилась: — Ой, пробач, ти ж не знав. Але добре, тепер тобі знову про це відомо.

Ось він, черговий розділ у моїй автобіографії. Хоча ні, цей життєпис — справа чужих рук.

Я й далі розраховував на енциклопедії. Розмовляю так, немов іду,