Остап Соколюк - Перші півні

тримаючись за руки. Вони пересувались якось неприродно, незрозуміло звичайному оку. Раптом Захар відчув позаду ще когось.

«Ясик!»

Зло йде завжди хитро. Обходить. Обходить. Кружляє.

Чоловік обернувся і побачив (відчув?) ще одну істоту. Це була гола, висока і худюща безстатева людина без лівої руки. Зате права була настільки довга, що аж волочилась по землі. Захар відступив на край дороги і виставив вперед свою чудернацьку зброю — дерев’яну вирізьблену палицю із круглим кінцем.

— Клята нечисть!

Його голос в темряві-тиші був майже таким неприродним, як пересування Ясиків-хлопчиків.

А добро наївне і тупе, йому — пряма дорога.

«Тікати. Якщо спробувати побігти? Може й вирвусь…»

Хлопчики та істота із рукою підступили вже зовсім близько. Захар блискавично сягнув до кишені і пожбурив перед себе світлячка. Сяйво роз’їло темряву, мовби в прагненні довести, що добро таки сильніше. Ніч схлипнула, а гігантська тінь неба наче відсунулась ще глибше від землі. Проте Ясики відважно вступили в сяйливе коло. «Вони ж повинні бути слабкими. Вони ж обоє без Місця Сили!»

Із правом на розпач. Із звичайним, вселюдським правом.

Один хлопчик був косооким та вельми серйозним, інший — веселий та усміхнений. А в довгорукого обличчя не було: його ніби вкривала якась плацента. Всі завмерли.

Минали довгі секунди вщерть переповнені напругою. Зненацька Ясик без обличчя різко ворухнувся і викинув руку вперед. Мовби величезний незвичний батіг спробував вразити Захара, але чоловік відреагував і відбив удар палицею. Ясик, ніби нічого й не сталося, повернувся в попередню позу. Все знову стало на свої місця: темрява-тиша, напружені секунди.

Один із хлопчиків хмикнув майже так само, як любив це робити Захар.

— Ти якись знервований. Маєш якусь болячку? — почувся гулкий голос косоокого.

— Та ні. Ні на що не жаліюсь, — відповіла єдина людина на дорозі.

— То може щось сталося? Проблеми? — напосідав косоокий, як лікар, що конче хоче когось вилікувати.

— Ага. Є в мене пару проблем. І запитань.

— Так питай, — в один голос сказали хлопчаки, ні на мить не розіймаючи рук.

— В мене риторичні запитання. Наприклад, чому в житі цеї людини не знайшлось такої людини, яка б стала цею людиною?

— Ти просто маєш раз і назавжди зрозуміти: то є, шо воно є, але шо є, то його нема, бо воно є.

Захар на одну напружену секунду замислився.

— Ти правий. Це було просто, — погодився він. — Насправді.

— Насправді так, бо інакше ніхто б і не здогадувався, — підтвердив Ясик.

— Повір мені, я багато думав про це.

— Все ж чогось не вистачало. Правда?

— Точно. Проблема в тому: щоб зрозуміти, треба стати, виправдати.

— Але якщо так, то потім доведеться знищити і себе.

— Вбити.

— Можна вбити не вбиваючи, — хлопчики говорили одночасно і хитнули головою теж синхронно.

— Ось бачиш: просто різні розуміння.

— Так — просто. Насправді… запам’ятай: шо є!

Чоловік із плацентою на обличчі отруйно махнув рукою, намагаючись дістати до голови Захара, але той зумів вчасно зреагувати. Знову людина відбила удар своєю чудною зброєю, а істота, мовби нічого не було, стала в звичну позу.

— Нє, ти дійсно якись нервовий, — збентежився Ясик з двох хлопчиків.

Захар стиснув в собі напругу і спробував відповісти рівним голосом:

— Ще одне запитання можна?

— Аякже. Маєш повне право.

Думки. Право на розпач.

— Який у вас був план? На що ви покладались, коли покидали напризволяще Місце Сили?

Думки-задуми. Загадки давньої руни.

— На вас. На вашу тупість і простоту. На вашу доброту, — м’яко і лагідно сказали в унісон хлопчики. — А ще — на кохання.

Один із них простягнув руку і худюще безстатеве створіння взяло її. У Захара зненацька закрутилась голова. Але не так, коли погано, а ніби від якихось приємних пахощів чи радості. Чи чогось аж надміру гарного.

— Пішли, — простягнув косоокий руку чоловіку. І людина здалась. Людина була уже без права.

Кволі думки. Зло завжди кружляє.

Захар випустив додолу палицю і взяв Ясика за руку. Отак вони й пішли по дорозі, покинувши круг світла, що вже поволі гаснув.

— Куди ми? — запитав чоловік.

— До тебе в гості.

«На вас. На вашу тупість і простоту. На вашу доброту. І кохання», — м’яко і лагідно.

Темна дорога вела їх. Дурила. Кружляла. І ніч мовби заснула у велетенській чаші неба.

Незабаром вони дістались до помешкання двох чужаків, котрі нещодавно приїхали сюди зі столиці і навіть не підозрювали, як повернеться їхнє життя. Але дорога завжди піднімається вище, сумно міркуючи, що вона ніколи не закінчується, а подорожні на ній — колись таки звертають вбік.

«Я навіть майже впевнений, що ці звістки врятують декілька життів», — промайнуло в голові, стрибнуло на руку і передалось далі по вервечці. «Подорожні звертають вбік», — повернулось із чужої свідомості. Ні людини, ні страху не залишилось. Ні страху — ні людини.

Тримаючись за руки всі четверо увійшли на подвір’я і наблизились до дверей. Захар дістав ключа та відчинив. Думки в його голові згасали. Вивітрювались, як дрібні краплі під палючим сонцем. Вони покидали його, поступаючись місцем чомусь іншому, яке вже не принесе страх, а отже не змусить бути людиною.

Четверо гостей ввірвались в кімнату. І в голову Захару прийшло інше, спалахнуло новими думками. Думки-задуми! Ніби людина, котра втратила себе і отримала пам’ять віків, помисли мільйонів людей.

Думки!!!

Кров. Кров. Все кривавило. Стіни. Меблі. На стелі повідкривались людські рани і з них крапала багряна рідина. Це все його збуджувало. Змушувало бігати від місця до місця і пробувати. Пробувати ту кров. Тепер я розумію, яка вона. О, яка вона!..

* * *

Двері відчинились, і вона занурилась в прохолоду ночі. Батьки нарешті лягли спати, і Лада змогла непомітно прокрастись надвір. Дівчина чекала цього від тоді, як пішов Захар. Від тоді, як пішов Захар, вона вже не могла думати про сон чи сподіватись спокійної ночі, а сиділа наче на голках.

Біла постать Лади ступила кілька кроків вперед. Босі ноги торкались мокрої трави, чувся лише сюркіт коників, темрява заплітала свої тіні у волосся. Вона навіть на деякий час забула про звинувачення, що голками впинались у свідомість: «Це ти винна. Ти занапастила Даниїла! Тепер він невідомо що може утнути. Згубити себе. Ти зможеш з таким жити? Зможеш?!»

Дівчина впала на коліна. У пісні коників їй причувся шум води. Річка. Завжди спокійна і розважлива. Така вона і літом, і весною, і, коли топить людей в