Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

я намагався зосередитися на впорядкуванні робочих нотаток. Вони закінчилися. Я відійшов і втупився у французьке вікно. Два виклики додому. Потім вечір на самоті з собою. Якби хоч невеликий вітерець, можна було б вийти човном на озеро. Але за такої погоди я просто застрягну в повному штилі на воді, як застряг зараз на тверді.

Дивна річ: мене не вразило те, що Маккензі розворушив моє минуле, я відчував якесь оніміння. Він наче говорив з кимось іншим. Певною мірою так і було. То інший Девід Гантер занурювався в таємниці хімії смерті, бачив наслідки незчисленних випадків насильства, коли поєднують свій вплив нещасний випадок і природа. Я дивився на череп під шкірою як на щось невід’ємне, пишаючись тим, що інші навіть не замислюються про його існування. Для мене майже не становило таємниці, що відбувається з людським тілом, коли життя залишає його. Я близько знався з розпадом у всіх формах, міг прорахувати його перебіг залежно від погоди, ґрунту, пори року. Похмура тема, так, але необхідна. Я знаходив якесь чарівне задоволення в тому, щоб визначити: коли, як, хто. Я ніколи не забував тих, з ким мав справу, але тільки абстрактно: я знав цих незнайомців лише за їхньої смерті, не за життя.

А потім двох людей, яких я цінував понад усе у світі, з мого життя вихопили силоміць. Моїх дружину й доньку розчавив за одну мить пияк, який вийшов з аварії без жодної подряпини. Кара й Аліса миттєво перетворилися з живих, повних енергії особистостей на мертву органічну матерію. І я знав — знав! — достеменно, які фізичні перетворення чекають на них майже за годину. Але це не давало відповіді на єдине питання, яке переслідувало мене, на яке все моє знання не могло дати відповіді. Де вони зараз? Що сталося з життям, яке сповнювало їх? Як могли ці душі, ці духи просто припинити існувати?

Я не знав. І це незнання було більшим, ніж я міг знести. Колеги й друзі все розуміли, але я цього не помічав. Я б радо закопався в роботу, та не в ту, яка б постійно нагадувала про мою втрату, про питання, на які не дано знайти відповіді.

Отже, я втік. Повернувся спиною до всього, що знав, оновив свої медичні навички, заховався в цій глушині. Влаштував собі якщо не повністю нове життя, то принаймні нову кар’єру. Зараз я мав справу з живими, а не мертвими й міг щонайменше спробувати відстрочити фінальну трансформацію, навіть якщо не наближався до її розуміння. І це діяло.

Дотепер.

Підійшовши до письмового столу, я витяг шухляду. Вийняв фотографії, тримаючи їх зображенням донизу. Я подивлюся, що надав мені Маккензі. Мене ні до чого не примусили, підказав собі я і перевернув фото.

Я не знав, що відчую, але не міг передбачити, якими знайомими здадуться ці фото мені. Не тому, що саме було зображено, — бачить Бог, воно могло шокувати кого завгодно. Але сам факт розглядання свідчень став наче поверненням у часі. Навіть не усвідомлюючи, що роблю, я почав вивчати їх, намагаючись зрозуміти, про що вони можуть повідомити.

Всього було шість фотографій, знятих з різних кутів і ракурсів. Я швидко прогорнув їх, потім повернувся на початок і став розглядати кожну окремо, вивчаючи деталі. Оголене тіло лежало долілиць, руки витягнуті над ним, ніби воно збирається пірнути у високі стебла болотяної трави. Стать за фотографіями визначити неможливо. Потемніла шкіра звисає з тіла, мов погано підігнаний шкіряний одяг, але не це привернуло мою увагу. Сем казав правду. Він сказав, що в тіла були крила, і так воно й було. Дві глибокі рани врізались у плоть обабіч хребта. І, перетворюючи тіло на поверженого янгола в стадії розпаду, з надрізів стирчали два білих лебединих крила.

На тлі гнилої шкіри ця картина сприймалася як непристойний шок. Я довго дивився на них, потім пере­йшов до вивчення самого тіла. Личинки сипалися з ран, мов рис із торбинки. Не тільки з двох великих, на рівні лопаток, але й з численних маленьких порізів на спині, руках, ногах. Процес розкладу йшов інтенсивно. Спека і волога, певно, пришвидшили його, тварини й комахи теж. Та кожен з факторів міг розповісти щось своє, кожен міг допомогти визначити часові межі, як довго тіло пролежало тут.

Останні три фотографії було зроблено, коли труп перевернули горілиць. Так само все тіло й кінцівки в маленьких порізах, обличчя — безформна мішанина розтрощених кісток. Нижче випирав горловий хрящ, він твердіший, тому розкладається повільніше за тканини, які його оточують. Хрящ світив білим там, де його розкроїв ніж. Я згадав Бесс, бордер-колі Саллі. Горло собаці теж перерізали. Я ще раз продивився всі фото. Зловивши себе на пошуках чогось, що могло б допомогти упізнати тіло, я відклав фотографії. Я так і сидів за столом, коли почув, як рипнули двері.

То був Генрі.

— Дженіс сказала, що приїздила поліція. Місцеві знову згадали содомський гріх?

— Це щодо вчорашніх подій.

— А, — він уже не кепкував, — проблеми?

— Та ні.

Це не назвеш чистою правдою. Я почувався ніяково, приховуючи щось від Генрі, але він досі не знав усіх деталей мого минулого. Він знав, що колись я працював антропологом, а це досить широке поле діяльності, де зарито багато гріхів. Судово-медичний аспект моєї роботи та участь в кримінальних розслідуваннях я тримав при собі. Не хотів тоді розповідати про це.

І зараз не хотів.

Його увагу привернули фотографії, що лежали на столі. Стіл стояв досить далеко, деталі було важко роздивитися, але я відчув, що його це все одно зачепило. Мій партнер здійняв брови, я сховав фото в конверт.

— Поговоримо про це пізніше? — попросив я.

— Звісно. Не хотів втручатися.

— Ви й не втрутилися. Просто… є кілька речей, які мені потрібно обміркувати просто зараз.

— З вами все гаразд? Ви якийсь трохи… заклопотаний.

— Ні, все нормально.

Він кивнув, але залишався занепокоєним.

— Може, якось вийдемо на човні? Трішки фізичних вправ не завадить.

Хоча Генрі потребував допомоги, щоб залазити в човен і вилазити з нього, інвалідність не заважала йому веслувати чи ходити під вітрилом, коли він вже сидів у човні.

— Домовились. Але дайте мені кілька днів.

Я відчув: він хотів запитати ще про щось, але вирішив не продовжувати. Він рушив до дверей.

— Кажіть, коли що. Ви знаєте, де мене знайти.

Коли він пішов, я відкинувся в кріслі й заплющив очі. Я не хотів цього. Та й ніхто не хотів. Найменше — мертва жінка. Я думав про фотографії, які щойно бачив, і усвідомив, що, так само як і в неї, вибору в мене немає.

Разом з фотографіями Маккензі залишив свою візитівку. Мені не вдалося додзвонитися до нього за жодним з телефонів, ані в офіс, ані на мобільний. Я залишив на обох номерах повідомлення з проханням перетелефонувати мені та відключився. Не сказати, що, прийнявши рішення, я почувався краще, але якийсь тягар ніби впав з мене.

Після