Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Вони самі дізналися. Вони, врешті-решт, детективи.

— Я так і не зрозумів, чому ти їм не розповідала. Вони ж твої друзі. Неначе ти цього соромишся.

— Соромлюсь, що можу облажатися.

— Знову ці перфекціоністські розмови. Знаєш, усім насправді байдуже, що ти не ідеальна.

— Мені не байдуже.

— Який тяжкий хрест. — Він усміхнувся. — Досі тобі вдавалось нас усіх дурити.

— Я вже майже шкодую, що погодилася на цей виступ.

— А після його закінчення ти будеш просто щаслива, що погодилася.

Вони усміхнулися одне одному, двоє таких неймовірних закоханих, що ніколи б не мали зустрітися. Вони намагались триматись окремо, намагались заперечувати свою потребу одне в одному і не змогли.

Він помітив на столику біля неї порожній келих.

— Налити тобі ще?

— Безумовно. Я все одно вже закінчила грати.

Вона пройшла за ним до кухні і дивилась, як він наливає вино в її келих. Каберне було насичене й п’янке, одна з її дорогих поблажок, але коли вона побачила, що він не наливає собі, то раптом втратила бажання другої порції і відставила келих, лише трохи відпивши.

— Ти не п’єш, — сказала вона.

— Я б хотів, але не можу залишитись сьогодні ввечері. У мене о восьмій зустріч фінансової ради парафії. А потім засідання нашого імміграційного комітету, яке, ймовірно, затягнеться до десятої. — Він похитав головою. — У добі просто недостатньо годин.

— Що ж, гаразд. Ще порепетирую сьогодні на піаніно.

— Але я буду тут завтра ввечері. — Він нахилився до неї для поцілунку. — Ти не дуже розчарована?

— Треба, то треба.

Він потягнувся і взяв її обличчя в долоні.

— Я люблю тебе, Моро.

Вона роками спостерігала, як темне волосся Деніела дедалі більше сріблиться, як навколо його очей глибшають зморшки — ті самі зміни, які вона бачила у власному обличчі. Він завжди буде чоловіком, якого вона любить, але з цією любов’ю прийшли також жалі. Жалі, що вони ніколи не житимуть як звичайна пара і не спатимуть під одним дахом щоночі. Вони ніколи не гулятимуть рука в руці на публіці, виставивши своє кохання на весь світ. Така була угода, яку вони уклали одне з одним і з його богом. «Достатньо буде й цього», — подумала вона, коли почула, як він виходить за двері.

Мора повернулася до піаніно і втупилась у ноти концерту. Там було ще багато уривків, які вона мала опанувати, багато пасажів, які поки що не текли легко з-під її пальців. Це був виклик, так, але також дуже потрібне відволікання від складнощів стосунків із Деніелом та нескінченної лінії розтину тіл, що опинялися під її скальпелем.

Вона повернулася до першої сторінки і почала грати знову

7

«Моя мама гарна».

Емі часто думала так про Джуліанну, але найбільше — сьогодні ввечері, коли дивилася, як її мама замішує тісто для феттучині. Джуліанна розхитувалась вперед і назад, вминаючи в борошно та воду магію, підіймаючи маленькі білі хмаринки з чорної гранітної стійки. У свої сорок один Джуліанна все ще мала стрункі, підтягнуті руки від років замішування, збивання та нарізання. Її обличчя розчервонілося від зусиль, а скроня була поцяткована борошном. Її мама називала це «пекарським бойовим розфарбуванням», і сьогодні ввечері пекар Джуліанна вела переможну битву, засукавши рукави й зав’язавши на талії улюблений смугастий фартух. Тато Емі був на вечірній зміні в лікарні, тож вечеря була запланована лише для них двох. Дівоча вечірка, що означало, що вони можуть їсти все, що захочуть.

Сьогодні це були феттучині зі свіжою спаржею. Джуліанна знову і знову пропускала тісто крізь паста-машину, розкачуючи листи дедалі тонше. Емі натирала лимонну цедру, вивільняючи її гострий приємний аромат. «Командна робота, — завжди казала про це мама. — Ми з тобою проти світу».

Годиною пізніше вони насолоджувалися результатом: пістрявими гніздами з феттучині, духмяними від лимону та пармезану. Вони проминули їдальню і понесли свої тарілки до вітальні. До телевізора. «Сьогодні ввечері жодних правил, — сказала Джуліанна. — Лише ми, дівчатка».

І для перегляду вони обрали дівчаче кіно. «Гордість і упередження», від якого Еміного тата страшенно нудило, але сьогодні ввечері його не було вдома. Сьогодні ввечері вони могли сидіти перед телевізором у нічних сорочках і втягувати ротами пасту, дивлячись, як Кіра Найтлі зачаровує скромного містера Дарсі. Якби тільки жінки досі носили такі гарні сукні! Якби тільки чоловіків справді приваблювали в жінках гострий розум та кмітливість!

— Деяких чоловіків приваблює, — сказала Джуліанна. — Справжніх. Як твій тато.

— І де всі ці справжні чоловіки?

— Ти просто маєш бути терпляча і не здаватися. Ніколи не здаватися. Ти заслуговуєш найкращого. — Джуліанна простягнула руку, щоб засунути пасмо волосся Емі за вухо, і її пальці затрималися на щоці доньки. — Ти заслуговуєш бути щасливою.

— Я щаслива.

Джуліанна всміхнулася.

— Намастити тобі ногу маззю? Про неї потрібно дбати.

Емі підняла свою нічну сорочку до стегна, відкриваючи потворний шрам від операції. Минули вже місяці, відколи хірурги зібрали її розтрощену стегнову кістку. Нога досі боліла в холодну погоду, а загоєна рана випиналась яскраво-червоним рубцем. Вона могла приховувати цей шрам під спідницею, але він завжди був там — недолік, що чекав, коли його відкриє поїздка на пляж чи мить близькості. Чи зможе мазь, яку Джуліанна втирала в нього щовечора, змусити цей шрам поблякнути? Емі не знала, але це тепер був їхній вечірній ритуал, коли мама змащувала її рубець маззю, масажуючи його. В телевізорі Кіра Найтлі нарешті цілувала містера Дарсі, а тут, на дивані, в Емі злипалися очі й тіло мліло від задоволення. Навіть коли задзвонив телефон, і Джуліанна встала, що відповісти, Емі не поворушилась, а залишилася лежати у цьому теплому й розніженому стані. «Містер Дарсі. Містер Дарсі».

— Хто це? — спитала Джуліанна.

Емі розплющила очі і мляво повернулася, щоб глянути на маму, що стояла з телефоном, притиснутим до вуха.

— Хто це?

Різкість у голос Джуліанни змусила Емі насторожитися. Вона побачила, як