Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

мама тисне кнопку відбою. Кілька секунд Джуліанна стояла нерухомо, втупившись у телефон.

— Мам? Хто дзвонив?

— Просто помилились номером.

Емі очікувала, що мама повернеться на диван і разом з нею додивиться титри «Гордості і упередження», але Джуліанна підійшла до переднього вікна. Якийсь час вона стояла там, визираючи на вулицю, а потім засунула штори. Підійшла до наступного вікна і теж засунула штори. Відтак повернулась до Емі й усміхнулася.

— Ще одне кіно? Що скажеш?

— Ні, — позіхнула Емі. — Піду я, мабуть, спати.

— Так, ти втомлена. Допомогти тобі піднятися сходами?

— Я впораюсь. — Емі відштовхнулася від дивану і намацала свій ціпок. — Не можу дочекатися, коли вже позбудуся цієї штуки.

— Влаштуймо з цього церемонію! Вечірку з нагоди спалення ціпка. Я спечу торт.

Емі засміялася.

— Ще б ти не спекла.

Вона пошкутильгала сходами вгору, одна рука на ціпку, друга на перилах. Підіймалася й відчувала на собі уважний мамин погляд. Завжди дбайливий. Безпечно піднявшись сходами, вона розвернулася помахати на добраніч, очікуючи побачити, що мама помахає у відповідь, але Джуліанна навіть не дивилася на неї. Натомість вона вводила код на клавіатурі охоронної системи в передпокої: 5429. «Систему активовано».

— На добраніч! — гукнула їй Емі вниз.

— На добраніч, люба, — відповіла Джуліанна і знову підійшла до вікна. Вона все ще стояла там, все ще вдивлялась у ніч, коли Емі пошкандибала до спальні.

8

АНДЖЕЛА

Моя донька думає, що я марную її час. Я бачу це по її обличчю, коли вона заходить до моєї кухні й недбало кидає сумочку на стійку. Джейн ніколи не була терпляча. В дитинстві їй не терпілось навчитися ходити, почати вдягатись як великі дівчатка, грати в баскетбол з хлопчиками. Моя розумна, шалена, нестримна донька завжди готова дати відсіч ворогу.

Сьогодні ввечері вона дає відсіч мені, і лінія фронту проходить там, де вона стоїть у моїй кухні, наливаючи собі чашку кави.

— Поганий день на роботі? — питаю я задля підтримки розмови. Вона розслідує вбивства, і в неї завжди поганий день.

— Загибла жінка у Розліндейлі. Медсестра.

— Вбивство?

— Так. Сюрприз. — Вона потягує каву. — Ти щось чула від Вінса останнім часом?

— Він дзвонив мені цього ранку. Каже, що його сестра наразі не відійшла від болю, тож він має побути з нею ще два тижні. Я завжди думала, що заміна кульшового суглобу — це страшно. Не в її випадку. От він і чекає невідступно, поки вона оговтається.

— Скажи йому, хай тікає і повертається сюди. Тоді він зможе допомогти тобі знайти Трішію.

— Це ж твій старий район, Джені. Дівчинка зникла, і ти б могла виявити інтерес.

— Я зробила те, що ти просила. Поговорила з детективом Салданою і вияснила, як просувається справа.

— Джекі каже, що він ні чорта не робить, щоб її знайти.

— Він просто чекає. Трішія вже тричі тікала з дому раніше. І всі три рази поверталася.

— Цього разу може бути інакше. Це може бути якийсь маніяк. Якийсь підступний старий тип, що заманив її до свого будинку й замкнув у підвалі як секс-рабиню. Як той тип у Клівленді, що роками тримав під замком трьох дівчат. І змушував копів почуватися ідіотами.

При згадці клівлендської справи, що в результаті потрапила на обкладинку журналу «Піпл», Джейн замовкла. Я знала, що це змусить її задуматися. Жоден детектив не захоче облажатися з такою публічною справою.

— Гаразд, — зітхає Джейн. — Ходімо поговоримо з Джекі.

Їхати нам не потрібно; будинок Теллі лише за півтора квартала, і в цей вечірній час це приємна прогулянка із запахами приготування їжі в повітрі та блиманням телевізорів у вікнах. Коли ми підходимо до будинку, я бачу на під’їзній доріжці синю «камаро» Ріка Теллі і гадаю, чи ладнають вони з Джекі цими днями хоч трохи краще. Можна було б подумати, що після двадцяти років шлюбу вони або згладять свої розбіжності, або розійдуться. Джекі розповіла мені, що під час однієї з їхніх сварок він штовхнув її на холодильник, і Трішія все бачила. Хоч я маю багато на що поскаржитись, коли йдеться про Френка, здебільшого його бігання по колу з іншою жінкою, він принаймні ніколи мене не штовхав. Можливо, тому шо Джейн одразу б вдягла на нього кайданки.

Я стукаю у двері, і майже одразу з’являється Джекі з розпатланим волоссям і вимащеною підводкою щокою. Я завжди вважала її привабливою жінкою (можливо, навіть занадто), але сьогодні бачу лише налякану матір. «О, Анджело, ти її привела! Дякую тобі. Джені, повірити не можу, що ти тепер детектив. Я пам’ятаю той день, коли ти була нянею Трішії, посадила її у манеж і сказала, що вона — у в’язниці. Ти вже тоді практикувалася арештовувати людей».

Джекі продовжує нервово теревенити, поки веде нас до кухні, де сидить і читає спортивну сторінку Рік. Хоч його можна назвати симпатичним чоловіком, зі все ще густим темним волоссям у сорок п’ять років, я ніколи не любила його зиркання, а ще менше воно подобається мені сьогодні ввечері. Його волосся зачесане назад, а з-під рукава сорочки поблискує золотий браслет. Терпіти не можу чоловіків, що носять браслети. Він бачить Джейн і сідає рівніше. Можливо, тому що в неї пістолет на поясі. Іноді єдина можливість для жінки заслужити повагу чоловіка — це ходити зі зброєю.

Джекі кидається до плити, де закипає якась каструля, і прикручує конфорку. На столі стоять дві тарілки і навалена купка столового срібла. В кухні смердить підгорілою їжею, і все якесь брудне від жиру та бурих плям. Це сумне видовище показує мені, як же зникнення доньки підкосило цю родину.

— Перепрошую, пані Теллі. Бачу, що ви збирались вечеряти, — каже Джейн.

— Ні-ні, не переймайся щодо цього. Твій прихід набагато важливіший. — Джекі відсуває стілець. — Сідай, будь ласка. Тільки подумати: наша Джені тепер полює на злочинців. Якщо хтось і може нам допомогти, то це ти.

— Насправді це справа поліції Ревіра, але