Шенна Кахрет - Зраджений коханням, Шенна Кахрет

Закотивши очі, я взяла найближчий стілець, попросила у дівчини губку помаду і стала на меблі, закреслюючи слово «пасинок» і замінюючи його «улюблениця».

Я не пасинок долі. Я - боєць.

 Подякувавши дівчині за косметичний засіб і поставивши стілець на місце, я під гучні оплески студентів почала розмірковувати, де краще сісти.

Мені, як людині, яка не розуміє матеріал, найкраще було оселитися за останньою парті біля вікна, щоб викладач не помічав.

Стиснувши кулаки, я про себе пообіцяла, що подолаю всі труднощі і стану успішною. Я вижила в притулку, де кожен день був боротьбою за існування. Там я навчилася захищатися, відстоювати своє місце під сонцем.

Повісивши рюкзак на спинку стільця, я почала оглядати аудиторію. Нічим не примітні дерев'яні шафи з підручниками, портретами відомих людей, зошитами та науковими приладами всередині; золоті настінні бари, без діамантів; біла стеля із зображенням золотих птахів і листя, тільки без дерева, як це було в їдальні; кілька полиць із золотими нагородами, які так і манили.

У голові промайнула думка, що треба б не втрачати шансу і що-небудь вкрасти, щоб у майбутньому мати хоч якісь гроші, а не ті копійки, які зараз валяються на дні мого рюкзака.

—Міс Ренделл,.

Чоловік постукав ручкою по дошці.

—Так?

Половина студентів дивилися на мене з усмішками на обличчях, а дехто, як блондин, переписував текст із дошки. Я зовсім не почула ні дзвінка на заняття, ні того галасу, що мали створити одногрупники.

—У нас пара, яку треба слухати, а не витати в хмарах.

—Вибачте.

Я випросталася, щоб більше не чути зауваження від чоловіка. Розглядаючи стіни, я намагалася знайти годинник, щоб дізнатися скільки вже йде пара.

—Надалі будьте уважні.

Кивнувши, я дістала із рюкзака блокнот зі старими малюнками і якимись нотатками і почала переписувати матеріал.

Що ж можна було вкрасти? Гарний порцеляновий посуд на кухні чи, поки нікого не було в аудиторії, статуетки? Я також повинна була з’ясувати, де були заховані камери, щоб не бути спійманою на місці злочину. Треба було почати проводити час в елітній компанії якнайшвидше, а не з блондином, навіть якщо доведеться спілкуватися з Лестерном.

ㅤСудячи з його поведінки, Акоста змінився, і явно не на краще; тепер він воліє мене ігнорувати, чому я була дуже рада, але мені доведеться спілкуватися з усіма, інакше виникнуть небажані питання про наше ставлення до один одного.

Переходячи з однієї аудиторії в іншу, змінюючи викладачів та пари, я все не могла викинути з голови думку про пограбування. Я зможу допомогти не лише собі, а й Хелен, родина якої зараз на мілині. Коледжу не постраждав би. Вони могли б купити ще кілька таких золотих статуеток або порцелянових тарілок, які стопудово розбиваються тут щодня, а я зможу (принаймні спробую) підкупити вихователів у притулку, якщо мене все-таки виженуть з коледжу. Я можу продовжити жити в кращому домі, можливо, в сім'ї Хелен, або куплю собі новий будинок, будучи все ще прописаною як «проживає в притулку».

На очі почали траплятися різні прикраси, які носили на собі студенти. Чи це було божевільною ідеєю вкрасти щось? Безумовно! Варто було лише завести кілька розмов, сходити на кілька вечірок, попросити ту чи іншу сукню, прикрасу, лак для нігтів і гроші, пообіцявши віддати за першої ж нагод, але потім сказати, що загубив чи не можеш віддати зараз те, що забрав. Це було геніально, якби не думка про те, що хтось таки не витримає і звернеться до директора, а ще гірше – до суду.

Вихор емоцій, як радісних, так і сумних, упереміш з думками, змушував голову кружляти і безперервно щасливо посміхатися, лякаючи студентів.

Дивно було не помічати сторонні погляди в мій бік. Я ніби завжди була тут, ще в перший день відкриття коледжу, а не сторонньою людиною, яка приїхала лише два дні тому, але завела знайомства тільки вчора. Може, на мене все-таки дивилися, але коли я не бачила?

Час наближався до обіду, зазначаючи, що варто вирушити до їдальні, щоб перекусити і не мучити себе голодуванням.

Я втратила блондина з поля зору ще півгодини тому, так що блукала коридорами на самоті, розшукуючи карту приміщення. Навколо не було ні душі, швидше за все, натякаючи, що всі давно вже обідають і я єдина не могла знайти вихід із цього лабіринту. Дідько! Хто зводив ці дві будівлі?!

Озирнувшись на всі боки, я побачила силует юнака, який наближався в мій бік. Це був Лестерн. І на даний момент я була навіть рада його появі, оскільки він міг допомогти мені вгамувати голод.

—Нам треба поговорити.

Хлопець міцно взяв мене за передпліччя, відводячи за поворот коридору, подалі від сторонніх очей, яких тут і так не було.

—Солідарна.

Мій голос був такий же сердитий, як і його.

Бачити перед собою колись рідну людину здавалося чимось нереальним. Начебто це був сон, де всі твої спогади перетворилися на суцільний жах, який ти навряд чи скоро забудеш. Треба було прокидатися, і бажано якнайшвидше.

—Як ти сюди потрапила?

Його голос знизився до шепоту.

Питання про вихід із лабіринту зникло миттєво. Запах імбирного печива обволок мене.

—А ти як? - я примружила очі, вдивляючись у його густо-чорні зіниці. —Я пам'ятаю, що ти ніколи не був казково багатий.

Згадуючи слова блондина про те, що він навіть бачив Акосту по телевізору, звучало якось божевільно. Слід було слухати його фальшиву біографію уважніше, а не літати у хмарах минулого.

—Тут буде доречно мовчати про це.

—Чого б це?

Злегка напружений погляд хлопця став серйознішим і холоднішим. Невже так багато часу минуло, щоб ми дійсно стали ніким один одному, навіть теплими спогадами?

Його погляд означав «включи мізки, ти не така дурна, я знаю».

—Я збережу цю пораду для себе, але ти... - Я вдала, що задумалася, розглядаючи стіни. —Навіщо мені тебе прикривати?

«Ми колись були одним цілим; всім світом один для одного» – ці слова тепер були б недоречними. Він це розумів і ретельно підбирав речення, щоб переконати мене нікому не розповідати його великий секрет.