Анна Харламова - Джекпот, Анна Харламова

   Поцілунок був несамовитим і довгим. Все довкола зупинилося: телевізор здалося був увімкнений на паузу; вітер через вікна перестав гудіти; думки… думки усі розвіялись окрім однієї, - «хочу ще»…
   Вікторія застогнала не відриваючи від нього своїх вуст, і його геть накрило. Він опустив свої руки їй на сідниці, і підхопив її так, щоб вона могла обхопити його талію ніжками.
   І вона це зробила.
   Голова у Дмитра пішла обертом.
   Вікторія відчула його зуби на своїй пухкій, нижній губі, а сходження на «Олімп», виявилося занадто швидким… Його єство уперлося об неї, даючи відчути усю міць Зевса.
   Вона злякалась… Злякалась своїх бажань і його дій…
   — Дмитре….
   — Вікторіє… — Видихнувши її ім’я, він знову збирався накрити її губи своїми, але вона уперлася об його груди долонями.
   — Я не можу… Ми знайомі… — Її очі палали, а губи були припухлими від шаленого цілунку. — Ми знайомі лише добу…
   Він голосно глитнув, і облизавши губи, промовив:
   — Вибач… поспішив. — Чесно зізнався він. — Проте… я не шкодую…
   — І я. — Зашарівшись, вона попросила: — Опусти мене будь ласка на підлогу.
   Дмитро подивився між ними, розуміючи, що «він» добряче прокинувся і спати не збирався…
   Жесть! Як недосвідчений юнак. Моє тіло реагує на цю дівчину занадто гостро. Сам себе не впізнаю.
   Дмитро опустив її, і сказав:
   — Я радий це чути.
   Вікторія облизала губи, і опустила светр, який задерся від шалених дій, які щойно відбулися у цій кімнаті.
   — Я приготувала вечерю. Ти голодний? — Вона обережно перевела розмову в інший напрямок.
   Дмитро усміхнувся одним кутиком губ. У думках була одна страва – «Вікторія», яку б він залюбки скуштував і не один раз.
   —Я дуже-е-е голодний. — Йому було приємним її піклування.
   — Тоді, мий руки… і на кухню! — Вона хотіла вислизнути з кімнати, проте рука Дмитра її зупинила. — Що таке?
   Дмитро примружившись, запитав пильно, дилячись у її сірі очі.
   — З ким ти говорила переде тим, як я зайшов?
   Вікторія захихикала, і промовила:
   — Тільки не думай, що я зовсім «того»… — Вона покрутила пальцем біля скроні.
   — Ну…
   — Я з теликом говорила… Ну, не говорила,… а… вказувала… Коротше, ти зрозумів. — Вона поспішила пояснити, ще раз: — Це кулінарний канал. Ця пані, — вона вказала на кухара в екрані, — вона начиняла качку яблуками. Вони ще б трохи і усі повипадали з тої качки, от я і кричала, щоб вона глибше їх засовувала. — Вікторія у туж саму мить почервоніла, згадавши реакцію Дмитра, і про те, що він подумав.
   Капець! Оце бовкнула! Тільки я так могла осоромитись.
   — Тішусь, що ти говорила з тіткою з телика. — Він широко усміхнувся. — Бо я реально хотів зуби вибивати, і мені було байдуже кому. — Чесно зізнався він.
   — Я теж радію, що то була «тітка з телика», бо я не заздрю тому, хто встане на твоєму шляху. — Вона бачила в його очах вогонь, який палав немов у нього підливають масла.
   Він засміявся з її слів і неохоче відпустив руку.
   — Я до ванної. — Йому треба було заховатися хоча б на декілька хвилин у ванній, щоб його «друг» міг заснути.
   — Добре. — Вікторія першою вийшла з кімнати, і почимчикувала на кухню, діставати з духовки печену картоплю та декілька курячих крилець у її фірмовому соусі з ягід.
   Вона знову усміхалась, як дурненька… і їй це подобалось. Її цілував гарний хлопець, який виказував своє бажання не лише губами, а іншими частинами тіла. Тож її жіноче самолюбство – було винагороджено.
   Дмитро, тим часом, мав заспокоїтись і повернути кров до мозку,… але вона явно не хотіла цього робити. Тож… є одна єдина і незміна «самопоміч», - яка допомагає у скрутні часи,… але ж зараз не скрута,… а бажання… нестримне бажання… І цей об’єкт бажання, - чаклує на кухні йому вечерю.
   Він зачинив тихо двері; обперся спиною об стіну; заплющив очі; розстібнув джинси, і з фантазіями поринув у світ, де Вікторія стискає під ним простирадла.
   — М-м-м… Ягідко… — Дихання почастішало, а голос геть охрипнув. Вибухнувши, він тихо засміявся. — От до чого ти мене змусила… За тобою, Вікторіє – боржок…
   Вимивши не тільки руки, а і того, хто вже «спить» задоволеним сном, він вийшов з ванної з усмішкою до вух.
   — Я вже. — Він ледь стримав смішок.
   «Я вже»… Двозначна відповідь. Знала б ти крихітко, що я думаючи про тебе, щойно робив… М-м-м…
   — І я. — Усміхнулась Вікторія.
   Дмитро, ще ширше усміхнувся.
   Невже, ти крихітко, пестила себе щойно, як і я?... Від однієї цієї думки, він відчув, що хтось знову, вирішив прокинутись. Е-е-е… ні-і-і… Спати!
   — Смачно пахне. — Він нахилив голову, і подивився на стіл. — Вау! Нічого собі!
   — Сподіваюсь, тобі сподобається. — Вікторія засяяла від його схвальної реакції. — Сідай, - будемо їсти.
   Дмитро сів за стіл, і дивився, як вона метушиться по кімнаті. Він дивився на неї і його знову накривало. Її стрункі ніжки, які він відчув на собі,… її пружні сідниці, які він стискав у своїх руках, - знову викликали нестримні бажання.
   — Я впевнений. — Він опустив руку під стіл і стиснув свій пах.
   Дівчинко, що ж ти зі мною робиш?!... Як так?...
   — Набирай! Чому сидиш?! — Вікторія всілась за стіл, і задоволено усміхнувшись, додала: — Мені сьогодні залишили гарні чайові, і я вирішила приготувати святкову вечерю.
   Він підняв здивовано брову.
   Для неї смакувати такими стравами, - це означало свято. У його ж оточенні – могли ложками ікру без хлібців їсти, а що залишалось – наступного дня у відро.
   Він наколов картоплину, і прицмокнувши, задоволено закотив очі до стелі, а потім, глянувши на неї, сказав:
   — Ти, з простої картоплі зробила шедевр! Відпад!
   — Дякую. — Вікторія усміхнувшись, узялась за веделку.
   — То, що ти там говорила про гарні чайові?
   — Сьогодні у мене купував каву цікавий хлопець… Так гарно вбраний… такий увесь… увесь… дорогий, чи, як правильно сказати?... Коротше, - він не захотів забрати решту, а просто пішов геть. Уявляєш – п’ятдесят гривень?!
   Дмитро закашлявся, але запитав:
   — Він щось тобі говорив?
   — Так… ні… здається… — Вона замислилась, а коли згадала слова блондина, зашарілась. — Хоча…
   — Що хоча? — Дмитро насупився.
   — Він сказав, що я гарна. — Вона опустила очі, і почала наколювати виделкою картоплю.
   — Ще щось? — Голос Дмитра був напруженим.
   — Ні. Нічого більше. Блондин – просто узяв тай пішов… не озираючись.
   — Блондин?
   — Ага.
   Дмитро напружився. Здавалось кров закипіла, а з носа пішов пар.
   — Це точно все?
   — Так. — Вона підняла очі і зустрілась з напруженим та насупленим Дмитром. — Що таке?
   — Ні. Нічого. — Усміхнувся він. — Смачно. — Вказавши на веделку, він підніс її до рота, і з’їв ще одну картоплину.
   — Дякую, Дмитре.
   — Ти сказала «святкова вечеря», у нас є привід порадіти? — Поцікавився він, вже з гарним настроєм.
   — Сподіваюсь…
   — Не зрозумів?
   — Якщо ти приніс гарні новини, то так. — Вікторія мило усміхнулась. — Якщо, ти знайшов роботу… тоді… ми святкуємо саме це.
   Дмитро був шокований. Вона витратила усі гроші, щоб зробити йому приємне. Уся ця вечеря – для нього. Для того, щоб відсвяткувати його «вдавану роботу».
   Я козел!
   — Так. Знайшов. — Він дивився у прекрасні сірі очі, і продовжував брехати: — Влаштувався офіціантом. Уявляєш, - зустрів старого друга, з яким колись навчався у школі. Він мені допоміг.
   — Вау! Вітаю! Це неймовірна гарна новина! — Вікторія щиро, мило та радісно усміхнулась.
   — Щиро дякую, Ягідко. І за вітання… і за смачну вечерю. — Дмитро дивлячись їй у вічі, додав: — І за неймовірний цілунок.
   Вікторія зашарілась, але погляду не відвела.
   — Дмитре…
   — Нічого не говори. Давай просто… повечеряємо і поспілкуємось. — Поспішив він.
   — Добре. — Вікторія підсунула до нього тарілку з крильцями. — Скуштуй…
   Він узяв ароматне,… золоте крильце, і вкусивши його, - просто очманів. Вибух смаків на язиці, - наче танцював танок. Солодко; гостро; пряно та ягідно… Смакота…
   — Вікторія! Це щось! Твоє місце на кухні Італії, або Франції! — Він говорив так щиро, з таким ентузіазмом, що дух захоплювало.
   Вікторія дзвінко засміялась.
   — Ти так говориш, наче знаєш, які там ресторани та кухарі. — Вона знову залилась веселим сміхом.
   — Ні, не знаю. — Збрехав він. — Але гадаю, що там такого точно не куштували,… але якщо б зкуштували – то були б у повному захваті! — Це була чиста правда.
   — Дякую. — Її очі засяяли від його слів.
   — Вікторіє…
   — Що?
   — Знаю, ти була довго на вулиці сьогодні,… але якщо ти не проти… може прогуляємося? Якщо хочеш звичайно. — Дмитро чекав на її так.
   — З задоволенням! — Вікторія відчула, як серце забилося сильніше, а тепле відчуття затишку, огорнуло її серце.
   — Супер! Дякую, що погодилась. — Дмитро мав план, який мав здійснитися сьогодні.