Олександр Степанович Дерманський - Танок чугайстра

class="p1">Ураз Васько завовтузився, наче йому в холошу руду мураху впустили. Ах, он воно що: то хлопчаки почали гру. Змайстрували з хмизу й пенька барана, вчепили на роги дзвіночок, щоб водяників відлякував, і тягають берегом.

— Лілько, — не втримався Васько, — все одно без діла сиджу, а там так весело. Можна, я трішечки пограюсь? А коли Іванко надійде, покличеш?

— Гаразд, біжи. Покличу.

Васько з розгону протаранив гурт дівчаток і, впіймавши якесь дрібне дівчисько, потяг його до води.

Я вже й сама підхопилася, щоб приєднатися до веселощів, але тут з’явився Іванко.

— Ну де ти бродиш? — накинулась на нього я.

— Саме вчасно. — Іванко діловито закинув назад чуба. — Ходімо? Де малий?

— Та он, бавиться. Слухай, небезпечна це справа — квітку папороті шукати. Може, не будемо Васька брати?

— Ну… — зам’явся Іванко. — Воно то так, але ж… Він образиться.

— Краще ми його образимо, ніж нечисть лісова. Малий він ще для таких походів.

— Як знаєш, — знизав плечима Іванко. — Про мене, хай бавиться. Але потім сама будеш відкараскуватись.

— Якось відкараскаюсь. Хай-но з лісу повернемося, — зітхнула я, уявивши, які тільки небезпеки можуть чигати на нас у страшних безслихах.

Ми заздрісно поглянули на малого Васька і побігли до лісу. Десь там, у його глибокому чорному череві, може, ось-ось запалахкотить чарівна і таємнича квітка папороті.

15

Чугайстр лежав на животі біля входу в Несміянину печеру. Ноги й руки позатікали від нерухомості, хотілося їсти і чхати.

Час від часу зі смердючого лігва визирала бридка пика бісиці, щоб переконатися, чи бранець на місці, та позловтішатися з нього.

— А що, лежиш колодою, голубе?! Нудьгуєш? Лежи, лежи… ги-ги. Скоро повернуться мої сестри, тоді тобі стане веселіше — як вуж під вилами закрутишся. — Із гидким смішком зникала в печері.

Лісовий чоловік не боявся цих погроз, він страшився одного: що побачить його смерть або — і це ще жахливіше! — мучитиме його та дивовижна молода нявка. Щоправда, чугайстр усе рідше вловлював її дух: чи той слабшав, чи нявка щохвилини віддалялася.

«Утім, що мені до неї? Вона не краща за інших. Хто мене в пастку заманив? Вона!» — отак міркував і сам собі не вірив. Все ж таки чомусь вона була особлива.

Опівнічний смерековий спокій топірцем розпанахав висклявий лемент. Дикою навалою крізь гущавину продиралася сила-силенна нявок — аж виляски йшли далекими полонинами. І в їх жабино-котячих скриках не було нічого, крім звірячої радості від передчуття хижої забави над запеклим ворогом. Нявки несли з річки вогонь.

На ґвалт із печери вилізла Несміяна. До неї наближалося з’юрмисько бісиць, а передня тримала в руці палаючу суху гілку.

— Ага, таки є! — зраділа стара нявка. — Тягніть хмиз хутчіше, сестри! Та побільше! Зараз будемо празникувати! Ми йому все пригадаємо: як ловив, як лоскотав, як трусив, як не хотів трусити, — за все йому дяка буде, за все…

* * *

— Тягніть його! — Несміяна аж підстрибувала на місці — стільки в ній було радості й нетерплячки. Вона нагадувала комизливу дитину, якій дали подарунок, але ще не розрізали яскраву стрічку з пишним бантом і не здерли з коробки строкату цупку обгортку.

Чугайстра приволокли до багаття. Він лежав так близько до вогню, що чув його жар. Полум’я шкірилося до нього червоним оскалом жаруків і казилося, шаленіло, обдавало водограями іскор.

— Ану, негайно обтрушуй мене! — наказала чугайстрові Несміяна.

— Не буду, — крізь зуби процідив лісовик.

— То он ти як! Тоді я начиню тебе цими дичками, а щоб їм! А потім ми зжеремо тебе, наче гусака, різдвяного гусака! До речі, гарна ідея! Це просто геніальна ідея, сестри! Гусачок із яблучками! — волала Несміяна. — Приведіть-но сюди Гільву!

— Гільву! Гільву до Несміяни! — покотилося нявчиним натовпом. — Ведіть сюди чаклунку!

Колись нявкам пощастило звести зі світу справжню чаклунку Гільву. Відтоді мали поміж нявок свою чародійку й деколи користалися її силою. Щоправда, далі рідше, бо Гільва була така древня, що часто-густо переплутувала щось у своїх заклинаннях, і тоді ніхто не міг ручатися за результати чарів.

— Ану, Гільво, — наказала старій Несміяна, — перетвори цього чугайстра на гусака.

— На козака? — прошепелявила нявка-чаклунка. Вона, до всього, була ще й туга на вухо.

— Ні, на гусака! На різдвяного гусака!!! — щосили кричала старша бісиця.

— А, на роздягненого голяка! — прошамотіла Гільва. — Зараз оформимо.

— Та чекай! Не треба голяка! — сердилася Несміяна. — Тобі що, вуха помити?!

— Вуса голити? — перепитала відьма. — Не треба, я вчора поголила!

— Та цур їм, тим вусам! То було вчора. А тепер… — Несміяна склала долоні рупором і заверещала в самісіньке вухо старій карзі: — Тепер перетвори його! — тицьнула пальцем у Петра. — ОСЬ ЦЬО-ГО ЧУ-ГАЙ-СТРА! НА! ГУ! СА! КА!!! Ясно?!

— Не кричи, не глуха, — озвалася Гільва. — Що тут неясного? Треба перетворити на гангстера гусака. Де гусак?

— Сестри, — Несміяні вже урвався терпець, — давайте разом. Хором, сестри.

І чи не сотня нявок хором залементувала:

— ГІЛЬВО!!! ПЕРЕТВОРИ ЧУГАЙСТРА НА ГУСАКА!!!!!!!!! НЕ НА КОЗАКА! НЕ НА ГОЛЯКА! НЕ НА ГЛИВТЯКА! НЕ НА ПАВУКА! І НЕ НА КІЗЯКА. А! НА! ГУ! СА! КА!!! ЯСНО?!

— Так би й сказали зразу, — буркнула чаклунка. — Нічого було морочити голову всякими гангстерами. Зараз перетворю на гусака.

І стара затарабанила собі під ніс якісь чарівні слова. Потім на мить затнулася й сама до себе пробурмотала:

— Так-так-так, як це там? Так-так-так, зіллячко чи бадиллячко?.. Угу, угу… Бадиллячко чи зіллячко?.. Ага… ага… — Відьма знервовано гризла на руках кігті. — Таки зіллячко. Чи, може, все ж таки бадиллячко? Ех, козак не без щастя, дівка не без долі! Нехай буде бадиллячко!..

За мить чугайстр відчув, що з ним щось відбувається, а коли глянув на себе, то з жахом помітив: він весь укритий білосніжним пір’ям. Чугайстр у кліп ока став гусаком. Здоровенним білим гусаком.

— Таки бадиллячко, — вдоволено потерла кощаві долоні стара Гільва. — Я так і знала.

— О, який гусачок! — радісно заверещала Несміяна. — Такого на всіх вистачить! Обкладайте його хмизом!

Нявки казилися від задоволення. Вони вхопилися за руки й почали знавіснілий, дикий хоровод довкола свого бранця.

Петро заплющив очі: він не хотів бачити радісного блиску в очах бісиць.

Але що це? Нявки в один голос виснули і замовкли. Навіть тупоту їхніх ніг не стало чути.

Чугайстр розплющив очі й побачив, що всі нявки повклякали на місці, наче хтось несподівано обдав їх крижаною водою або луснув межи очі дубцем.

— Сто тисяч чугайстрів!!! Не може бути! Як вони посміли!? Всі за мною! — до невпізнання