Вайлет Альвіно - Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно

Розділ 8.1

Я не спала пів ночі, думала про його слова... і, звичайно, про дії цього нестерпного... охоронця.

Як він посмів?!

Без дозволу?

Просто от так взяти і поцілувати!

Це мене обурювало, бентежило, навіть викликало злість. Але скільки б я про це не думала, ясними були дві речі: по-перше - мені сподобалося... сподобався нахабний поцілунок, і все інше теж сподобалося. Якби я зустріла його вже там, на волі, я б піддалася цьому потягу. І з цього була зрозуміла й друга річ - йому не можна довіряти. Простий охоронець не може себе так вільно поводити. Він сказав, що знає про принца трохи більше... Але звідки? Звідки він може це знати? Це було занадто підозріло... тому приймати його допомогу було просто безглуздо.

Наступного ранку я ледве встигла прокинутися, як вже побачила його фізіономію, що сяяла нестерпною посмішкою. Я її проігнорувала, власне, як і власника цієї посмішки. І взагалі, ще вночі мною було прийнято рішення уникати Еліаса, а якщо не вийде, то принаймні не вступати з ним у діалоги.

Так пройшло кілька днів, аж поки я не зрозуміла, що час настав...

Ми перетнули каньйон позавчора і вздовж нього по дорозі пройшли чималу відстань. Два дні ходу були більш ніж достатніми, щоб втекти. І погода була підходяща. Вирішила діяти на світанку.

- Зберися, Аделін... ти все продумала... все буде добре, - тихенько сказала собі і вийшла із шатра якомога тихіше. Всі ще спали, і навіть караульні на окраїні табору радше дрімали стоячи, ніж несли свою варту як годиться. Ну що ж, зовсім скоро вони муситимуть прокинутися.

Я вже зробила з десяток кроків в бік лісу, як нізвідки виріс мій персональний кошмар.

- Принцесо? Щось сталося?

- А? - різко обернулася і перелякано витріщилася на нього. - Ти мене налякав.

- Я не хотів, - щиро сказав він і зробив кілька кроків до мене. - То чому ви так рано встали? Ледве сонце зійшло.

- Мені треба... в ліс відлучитися... на кілька хвилин, - я закусила губу і почервоніла. Найпростіше пояснення, як-не-як.

- О, звичайно, але вам варто було покликати когось з охоронців або мене розбудити.

Я придивилася - Еліас й справді виглядав заспаним, і навіть його сорочка не була як слід застібнута.

- Та це така дрібниця, я б і сама впоралася, - ніяково посміхнулася йому, відмахуючись від його слів.

- Це ваша безпека, принцесо, перш за все, - наполіг Еліас. Його голос звучав твердо, і він навіть зробив ще один крок до мене, очевидно, щоб показати, що відступати в цьому питанні він не збирається.

- Гаразд! Хочеш йти зі мною? Йди! Але, будь ласка, залишся на певній відстані, не створюй ще більш ніякову ситуацію, - і крутнулася на каблуках в бік лісу.

Я йшла тихо і дуже уважно дивилася під ноги. Нервувалася через охоронця, що пильно слідкував за мною. А окрім цього, тримала сумку, перекинуту через плече, наче найцінніший скарб. Якщо він раптом побачить, що в ній знаходиться, то мені кінець.

Через сотню метрів вирішила, що час зупинитися. Я б, звичайно, трохи далі пройшла, але це могло стати підозрілим, тому вирішила, що досить.

- Я відійду за той кущ... почекай, - я зупинилася і, дивлячись на нього, кинула через плече.

- Добре, - покірно сказав він, що мене ще більше збісило.

- І відвернися, - майже рявкнула на нього та зайшла за кущ. А щоб він був упевненим, що почує, що я роблю, відійшла ще на десяток кроків.

- Далі не йдіть, принцесо, це небезпечно.

- Добре! Більше не буду, але не підходь!

Час настав...

- Ааа! На допомогу! Там! Там! Там хтось є! - я вилетіла на Еліаса і зобразила паніку, наскільки вміла... хоч актриса з мене була і не дуже, але здається, він мені повірив.

- Швидко в табір, я перевірю! - він кинувся туди, а я - від нього. Не встигла я пробігти й половини шляху, як почулися звуки вибухів. Димові шашки спрацювали на відмінно. І шуму наробили чимало. Саме те, що треба. Залишилося кілька підкинути в таборі, і можна тікати. Майже вся охорона помчала туди, а ті, що залишилися тут, я доволі вдало приспала, додавши в шашки снодійне. Довелося постаратися, щоб зробити снодійний дим, ще й безпечний, але в мене все вийшло. Та діятиме він не більше десяти-п'ятнадцяти хвилин. Якщо хтось прибіжить до табору після цього часу, вже не засне. Дим розсіється.

Все спрацювало так, як треба, окрім одного - я не змогла відкрити потаємне відділення першого екіпажу, довелося бігти до другого. Трохи далі, але вибору не було. На щастя, тут не виникло проблем. Дельтаплан був готовий, і я теж.

- Один... два...

- Принцесо! - звичайно, це був він, Еліас, незвичайний охоронець. І дивився він на мене з тривогою. Як-не-як, я стояла біля самого краю прірви. Я посміхнулася йому і тихо сказала:

- Три...

- Ні! - почувся нажаханий крик.

Та мені вже було все одно. Відчуття польоту, відчуття повної свободи накрили мене з головою...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍