Брюс Кемерон - Подорож собаки

Хоч я вже кілька днів чула запах і голос Ґлорії, але досі не мала можливості привітатися з нею. Я гадала, що, напевно, вона зрадіє, як Клеріті, побачивши мене. Я дзявкнула кілька разів, потім зачекала, але почула лише розмови. Я загавкала знову, а тоді отримала очікуваний результат – двері наді мною відчинились, і почулися кроки вниз. Клеріті відсунула коробки.

– Будь ласка, Моллі, будь ласка. Благаю: тихо.

Клеріті нагодувала мене, а потім віднесла під курткою вниз вулицею, і ми гуляли, гуляли. Коли ж повернулися, було темно й прохолодно. Клеріті знову посадила мене до закутка.

– Гаразд. Лягай спати, добре, Моллі? Лягай спати.

Я намагалася вислизнути, доки вона загороджувала вхід коробками, але була недостатньо спритною. Дівчина вибігла нагору рипучими сходами й зачинила двері, а тоді стало тихо.

Я трохи поспала, але потім прокинулася й згадала, що зовсім сама. Я заскавчала, знаючи, що нагорі Клеріті, певно, лежить зараз у ліжку, теж почуваючись самотньою. І від цього мені було сумно. Вона, мабуть, гадає, що мені подобається лежати на гарній подушці під сходами, але насправді я хотіла бути з нею. Я загавкала. Відповіді не було, тож я гавкала ще й ще.

– Клеріті! Що це за звук? – заверещала Ґлорія.

Я почула біг, а тоді двері над сходами відчинилися.

– Гадаю, це було знизу! – вигукнула Клеріті. Я помахала хвостом, коли вона спустилася сходами. – Повертайся в ліжко, Ґлоріє. Я з цим розберуся.

– Звучало, наче тварина! – відповіла Ґлорія.

Я чула, як рухається Клеріті по той бік коробок, і взялася дряпати їх. Було чутно, як ходить по дому Ґлорія, а тоді я зрозуміла, що вона стоїть на вершині сходів.

Я гавкнула.

– От знову! – прошипіла Ґлорія. – Це собака, у будинку собака!

Клеріті відсунула коробки, і я впала в її обійми, лижучи обличчя.

– Ні, це… О Боже, це лисиця! – скрикнула вона. – Не підходь!

– Лисиця? Що? Ти впевнена?

– Лисиці гавкають, Ґлоріє, – сказала Клеріті.

– Як вона потрапила в дім? Що тут робить лисиця?

– Мабуть, підвальні двері вітром відчинило. Певно, прийшла на запах твоєї дурної шуби.

Тепер Клеріті всміхалася мені. Ми грали в перетягування рушника, і дівчина тягнула не надто сильно.

– Бути цього не може, – сказала Ґлорія.

– У них дуже чутливий нюх! Я спробую вигнати її з будинку й далі по вулиці, – сказала Клеріті.

– Ти впевнена, що це лисиця? Лисиця, тобто звір?

– Я знаю, які на вигляд лисиці. Ця маленька.

– Треба викликати поліцію.

– Наче копи приїдуть заради лисиці. Я просто вижену її надвір. Стій там на випадок, якщо вона спробує втекти через сходи.

Було чути, як вдихнула Ґлорія й захряснула двері. Клеріті взяла мене на руки й вибігла крізь задні двері в прохолодну ніч, не випускаючи, доки ми не звернули за ріг.

Я не розуміла гри, у яку ми грали, але після тряски я «присіла» й була готова продовжувати шлях. Клеріті ходила зі мною вулицею туди-сюди, а тоді з-за рогу виїхала машина й зупинилася. Вікно опустилося, і я відчула запах Роккі! Я поставила лапи на металеву стінку машини й спробувала зазирнути всередину. Запах Трента відчувався теж.

– Дякую, що робиш це, Тренте, – сказала Клеріті.

– Усе гаразд, – відповів хлопець.

Клеріті підняла мене й подала крізь вікно. Я переповзла через груди Трента, лизнувши його на знак привітання, а потім обнюхала сидіння. Роккі в машині не було, але він бував тут раніше. Ми обоє були собаками переднього сидіння.

Того вечора я поїхала додому з Трентом, але Клеріті з нами не поїхала. Я була засмучена, коли ми від’їжджали, і скиглила, гадаючи, куди поділася моя господиня. Та коли ми приїхали додому до Трента, там був Роккі! Ми безмежно зраділи, побачивши одне одного, і боролись у вітальні, і на задньому подвір’ї, і в спальні Трента. Хлопець мав молодшу сестру, яка гралася з нами, і сам із нами бавився, і навіть їхні батьки долучалися. У розпал усієї цієї розваги я заснула, раптом відчувши таку втому, що просто лягла на місці, хоча Роккі продовжував жувати мій писок.

Наступного ранку, щойно прокинувшись, ми з братом заново розпочали гру. Він був трохи більший за мене і явно дуже прив’язаний до Трента, адже іноді переривав боротьбу й підбігав до хлопця, щоб його погладили й похвалили. Через це я сумувала за Клеріті. Але щоразу, як таке мені спадало на думку, Роккі плигав на спину, і ми все починали спочатку. Я втішала себе, що вона по мене повернеться, і нарешті це сталося.

Пізно ввечері задні ворота гримнули, і ми з Роккі рвонули з місця подивитися, хто це може бути. Це була Клеріті. Ми вдвох почали стрибати на неї, і нарешті я загарчала на Роккі, що поводився так, ніби він для неї такий же важливий, як і я.

Клеріті й Трент стояли на задньому подвір’ї й дивилися, як я бавлюся з братом. Я намагалася показати їй, що можу повалити Роккі, коли захочу, але він не хотів піддаватися.

– Ще не поїхала? – спитав Трент.

– Ще ні. Її рейс лише о першій. Я сказала, що мені рано вставати до школи.

– То ти йдеш до школи?

– Не сьогодні.

– Сі Джей, ти не можеш і далі прогулювати школу.

– Я потрібна Моллі.

Я завмерла, почувши власне ім’я, і Роккі застрибнув мені на спину.

– Моллі в тебе лише три дні. Як щодо решти часу?

– Я просто не відчуваю, що школа має якийсь стосунок до мого життя.

– Ти учениця старших класів, – мовив він. – Школа і є твоє життя.

– Піду в понеділок, – сказала йому Клеріті. – Просто хочу цього тижня провести час із Моллі, доки Ґлорії не буде.

– А коли Ґлорія повернеться, тоді який план?

– Не знаю, Тренте! Часом люди не планують геть усе – воно просто стається, зрозуміло?

Ми з Клеріті поїхали кататися, і я сиділа на передньому сидінні. Ми пішли до парку, де все було вкрито травою, але там гуляв лише один собака, неприязний коричневий пес, якого цікавило тільки ходити зі своїм господарем по доріжці. Потім ми пішли додому і, дякувати Богу, мене не посадили знов у крихітний закуток під сходами, а дозволили бігати по всьому будинку. Я відчувала запах Ґлорії, але її там не було.

Я спала в ліжку Клеріті, але була така схвильована, що постійно прокидалася й лизала її обличчя. Вона відмахувалася від мого носа, але в цьому жесті не було злості. Нарешті вона просто дала мені м’яко пожувати її пальці, коли я відчувала таку потребу. Так минула ніч.

Наступного дня йшов дощ, і ми гралися всередині, виходячи лише для того, щоб я зробила свої справи на мокрій траві.

– Моллі! До мене! – гукнула Сі Джей.

Я почимчикувала вглиб коридору. Запахи Ґлорії ставали все сильнішими. Сі Джей усміхнулася й кивнула мені, а я з цікавістю дивилася на неї. Вона поштовхом відчинила двері, і нестерпні запахи Ґлорії полилися назовні.

– Бачиш собаку в дзеркалі? – спитала Сі Джей.

Я почула слово «собака» й вирішила, що вона хоче, аби я увійшла крізь двері. Я зробила це й миттєво завмерла на місці: там був собака! Схожий на Роккі. Я рвонулася вперед, потім здивовано позадкувала, адже той агресивно стрибнув на мене. Це був не Роккі – власне, він узагалі не пахнув як собака. Я помахала хвостом – і він помахав. Я нахилила голову – і він нахилив одночасно.

Це було так дивно, що я загавкала. Здавалося, що він теж гавкає, але не видає ні звуку.

– Скажи «привіт», Моллі! Узяти собаку! – сказала