Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

— Припущення було фантастичним, — тепер майор говорив до врятованої Галини. — Та все ж я перевірив дещо. Наша Оксана — самотня жінка пересічної зовнішності, яку батько-танкіст виховував, як хлопця. Тому в особистому житті вона мала кілька розчарувань. Ми, мужики, не завжди любимо довгоногих грудастих блондинок, але завжди — жінок, а не спецназівців у спідниці. Ну, і настав момент: почали дратувати жінки, котрим, виявляється, не досить особистої свободи. Подробиці — колись згодом, після суду й вироку. Нам же лишалося вмовити вас ризикнути, підіграти у сьогоднішній невеличкій виставі. За задумом, дійство зайвий раз переконає Оксану в тупості чоловіків. А потім ви мали пустити мене в квартиру раніше, ніж могла б повернутися вбивця. Ось і дочекалися.

— А якби я не повернулася? — озвалася Горчакова.

— Не страшно, — заспокоїв її Токар. — Ми б повторили виставу в іншому місці. Збирайся, у тюрму поїдемо. Розмови на нас чекають довгі та інтимні.

Перебір

1

Зайшовши до вітальні, Ігор зрозумів свою помилку.

Коли побачив з вулиці смужку світла, що пробивалася крізь щілину між шторами вікна великої кімнати, гордо нареченої ним «вітальнею», вирішив — Ліза повернулася. Та лиш зайшов до квартири, радості від можливого повернення дружини як не було. Спочатку — збентеження, а вже потім видовище розвеселило Ігоря.

Бо він миттєво оцінив ситуацію. Тому не засмутився, а тим більше — не злякався.

А побачене у власній вітальні справді підпадало під класичне визначення «картина маслом». Десь із хвилину Ігор стояв, роздивляючись її та намагаючись прийняти найбільш логічне в даній ситуації рішення. Тоді гмукнув, повернувся до передпокою, старанно зачинив вхідні двері. Чекаючи побачити Лізу, так поспішав, що залишив їх прочиненими. Потім він повернувся, скинув куртку, недбало кинув її на крісло, звичним рухом намацав вмикач на стіні. Засвітивши люстру, Ігор наблизився до канапи, де розташувався незваний гість, і вимкнув торшер — це його світло господар квартири побачив з вулиці.

Спалах яскравого світла не потривожив лежачого.

Незнайомцеві, котрий мирно спав у чужій вітальні, на вигляд було двадцять — двадцять п’ять років. Його обличчя зі слідами невмілого гоління свідчило про повне блаженство та цілковите задоволення. Уві сні він навіть прицмокнув губами, що остаточно розчулило загалом несентиментального Ігоря.

Він спав, як прийшов — одягненим і навіть взутим, підібгавши під себе ноги, запаковані в старенькі, але фірмові і, судячи з усього, міцні кросівки.

Велика брезентова сумка, набита всякою всячиною з числа особистих речей хазяїна квартири, стояла на підлозі поруч із диваном. Ігор присів, зазирнув усередину. Так… старий CD-плеєр, який він ніяк не віддасть бідним родичам…, планшет, музичний центр…

Все це вже давно застаріло, та викидати шкода.

Але це його речі.

Як і незграбно, боком, туди ж запхнутий ноутбук.

Порожня шкатулка валялася попід стіною. Злодієві не пощастило: йдучи геть, Ліза передбачливо забрала звідти всі свої коштовності. Так… більше нічого його не привабило. Правильно: злодій збирав лише те, що швидко і без проблем може реалізувати.

Сплячий не виглядав таким уже покидьком суспільства. Тому Ігор, не відчуваючи особливої гидливості, підважив правицю злодія, яка звисала з канапи, засукав рукав його светра, знов гмукнув. Так, слідів від голки нема. Звісно, хлопець може колотися і в ногу. А може взагалі сидіти на «колесах» чи ковтати «кислоту». Ігор чомусь не мав жодних сумнівів щодо потреб, які реалізує злодій, скинувши крадене: спустить бариш на наркотики.

Хоча до алкоголю молодий чоловік теж не байдужий. З рота сплячого відгонило перегаром від випитого, очевидно, на радощах хильнув віскі. Літрову пляшку злодій знайшов у барі, дверцята якого навіть забув зачинити. Видно, вирішив відсвяткувати сам із собою, почав, розслабився, утратив контроль і вирубився — таке теж буває. Просто-таки анекдот наживо: квартирний злодюжка, вицмуливши хазяйське віскі, заснув у обікраденій квартирі.

Ігор ще якийсь час роздивлявся сплячого, наче екзотичну комаху. Потім знову повернувся до передпокою, уважно оглянув обидва замки на вхідних дверях. Втретє гмукнув: не зламані. Значить, у злодія якимось чином опинилися «рідні» ключі. Навіть більше: хлопець вирахував код замка на дверях під’їзду. Правда… якраз тут нічого складного нема. Хоч кожний місяць код міняй, будь-яка старанна та більш-менш досвідчена людина здатна його вирахувати. А дверні замки для хорошого злодія-домушника — тьху! Видно, хлопець до всього ще й якийсь місцевий кулібін. Тут не треба бути геніальним сищиком, аби все вирахувати.

Видобувши з бару почату пляшку ужгородського коньяку, яка чомусь програла в очах злодія перед літром шотландського віскаря, Ігор налив собі в склянку на два пальці. Повільно випив. Злодій на канапі заворушився, і господар квартири вирішив: пора б уже і йому щось робити.

Витягнувши зі своїх штанів міцний добротний шкіряний пасок, Ігор обережно перевернув п’яного злодія. Завів його руки за спину і стягнув їх разом. Вперше в житті він, Ігор Баркаш, бізнесмен, голова фірми, що торгує комп’ютерами оптом і вроздріб, зв’язував людину. Діяв господар квартири незграбно і невміло, зате в процесі цього дійства його охопило невідоме дотепер відчуття. Подібне до того, яке відчуваєш під час виграшу. Та все ж таки не зовсім воно.

Як керівник, наділений певною, але обмеженою різними правовими нормативами, владою, Ігор раптом відчув владу конкретну. Над конкретною людиною, яка проникла в його дім, намагалася вкрасти його речі і в результаті впилася до нестями його віскі. Хоч що кажи, а ось так узяти і зв’язати когось із своїх підлеглих, наприклад — старшого менеджера з продажу, керівник фірми дозволити собі не міг.

Переконавшись, що руки злодія зв’язані міцно, Баркаш без жодних мук совісті обстежив кишені його куртки кольору хакі. В правій боковій знайшов два ключі, дуже схожі на його власні. Значить, його припущення правильні: злодію вдалося отримати дублікат. Кинувши ключі на підлогу, Ігор продовжив обшук. У внутрішній кишені знайшлися водійські права. Цікаво, куди він такий поїде, на чому і як далеко заїде… Так-с, Ковалевський Денис Петрович, дуже приємно познайомитись.

Ігор заховав конфісковані права у задню кишеню своїх штанів.

А це що таке?

В одній кишені з правами лежало ще щось. Видобувши черговий трофей, Ігор глянув на нього — і раптом передумав викликати поліцію. А саме так він і збирався вчинити. Кінець кінцем, не влаштовувати ж тут кривавий самосуд. Та й не вийшло б кривавої розборки: бізнесмен Ігор Баркаш не переносив вигляду навіть власної крові, коли траплялося порізатися або кров йшла носом під час перепадів артеріального тиску — так буває під час різкої переміни