Крістіна Логоша - Факультатив для (не) літаючої гарпії, Крістіна Логоша

— На жаль не маю уявлення.

Я роздратовано зітхнула.

— Я ще хотіла тобі щось показати, — я порилась у рюкзаку і дістала звідти «Методологію кварт». — Вона твоя?

З ностальгією Одетта подивилася на підручник.

— Я її впізнаю під будь-якою маскою. Пам'ятається, востаннє, коли ми бачилися, ти була дитячою казкою, — звернулася вона до книги.

Від запитання книга пожвавішала і, розплющивши очі, подивилася на Одетту:

— Нова господарка — нові порядки.

— Еланія подовгу гортала казки, що були в тобі написані. Рада, що тепер ти підручник, може, допоможеш онуці підтягти навчання.

Книга засміялася:

— Постараюсь, але не можу гарантувати на всі сто.

Я сховала підручник назад.

— Магія, яка у тобі, дуже сильна. Ти завжди зможеш ділитися нею з тими, хто тобі дорогий, але ти не зможеш віддати її проти своєї волі. По суті, ти лише вмістилище. Рам хвилювався за мене, він боявся, що колись я не зможу себе захистити. І тоді він створив книгу, яка частково допомагала мені скористатися магією. Тож вона тепер твоя.

— І що мені тепер із цією спадщиною робити?

— Я не знаю. Своє життя я прожила. Можу тільки побажати не наступати на мої граблі і завжди йти на поклик свого серця, щоб воно тобі не говорило. А тепер краще розкажи, як у тебе справи з Орденом?

Я вдарила зап'ястям про зап'ястя, демонструючи два залізні браслети.

— На мені браслети для стеження, напевно, з десяток міток, у мене червоноока ящірка, яка сигналізує про наближення майстра, за мною постійно стежать, і я маю приватного наглядача. Мені здається, що у людей у в'язниці більше свободи, ніж зараз. Одного не можу зрозуміти, а чи не простіше мене було одразу за ґрати сховати?

— Їм не простіше. Ти дуже рідкісна коштовність, але, як я казала, своєї сили не можеш віддати проти своєї волі.

У двері кабінету просунулась голова секретаря.

— Вибачте, але прийшла відвідувачка і дуже просить зустрітися з вами. Я б сказала, що навіть вимагає.

— Що там за баламутка? — зацікавилася ректор.

— Ваша дочка — Еланія Чейк.

Бабуся важко зітхнула і подивилася на мене.

— Будеш?

— Ні. На мене чекають друзі з документами.

— Точно, мало не забула, — Одетта ще раз пробіглася поглядом по паперу і поставила розгонистий підпис. Потім подивилася на мене спідлоба. — Сподіваюся, я не пошкодую про це?

Я лише усміхнулася і, взявши папір, вийшла з кабінету. У коридорі зіткнулася з матерією. Було щось неправильне в тому, що ми ровесниці. Вона зніяковіло подивилася на мене, явно не чекаючи на нашу зустріч.

— Привіт… — незручно привіталася Еланія.

— Привіт, — припиняючи спробу розпочати розмову, я показала документи: — Потрібно тікати.

— Але я хотіла… — полетіло мені навздогін.

Але я вже на півдорозі на вулицю, де чекає моя кварта з добрими новинами.

На піднесених почуттях я йшла до виходу із головного корпусу. На моє щастя, двері однієї аудиторії відчинилися, і звідти вийшов Кіттерон. Після нападу майстра та його поранення ми не бачилися тиждень. Я знала, що йому краще, але відвідувати його не хотілося. В мені жила образа, що я стала розмінною монетою на шляху до його мети. У серці було якесь двояке почуття, коли тебе нестримно тягне до чогось, але при цьому розумієш, що нічого, крім розчарування, з цього не вийде.

— Атіко, стривай...

Я додала ходу, і першою думкою було втекти від нього.

— Я поспішаю.

— Стривай же ти! — він схопив мене за руку, і я зрозуміла, що немає сенсу тікати. — Я хотів сказати, що я вдячний за те, що ти звільнила батька.

— Нема за що, — відповіла якомога байдужіше. Я не забула, як він пішов на угоду з Орденом, щоб звільнитися від привороту. Ця душевна рана досі кровоточить. — Мені пора…

Я хотіла піти, але Кіттерон узяв мене за лікоть і притяг до себе. Наші обличча  опинилися у критичній близькості. Здавалося, його блакитні очі дивляться мені просто в душу. Серце гарячково забилося. Розгубилася, коли його м'які губи припали до моїх вуст. Я дозволяла йому цілувати себе, насолоджуючись нашою близькістю. Він панував наді мною, змушуючи забути все на світі. Папір впав на підлогу, коли я боязко обхопила його за плечі. Ми стояли у коридорі та цілувалися довго-довго. Не звертали уваги на пролунав дзвінок і адептів, що проходять поруч. Для нас весь світ зник.

Колосальних зусиль мені варто було перервати ці поцілунки. Незважаючи на нього, я сказала:

— Мені настав час, — підняла з підлоги папери і в мовчанні попрямувала до виходу.

Я майже фізично відчувала його погляд на своїй спині, доки не вийшла на вулицю. Щоки горіли диявольським полум'ям, а в крові вирував адреналін.

Звук сигналу авто відволік від роздумів. Наприкінці алеї стояв транспорт канаркового кольору — Мадді його пофарбувала. Адепти з подивом розглядали рідкісне для цього світу диво техніки і захоплювалися, розуміючи, що Вжик живий. Його господиня стояла поряд із авто.