Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

іншу людину, людину, яка оселилася в мені. Я не маю на увазі ту нікчемну потвору, вигадану газетами. На суді я мав жалюгідний вигляд і на деякий час став найнепопулярнішою особою в Англії. «Письменник через заздрощі вбиває свого друга», «Обурення успіхом стало причиною розбрату між письменниками» тощо. Уся ця вульгарщина минула повз мене чи радше перетворилася в моїй свідомості на довші та знаменніші тіні. Здавалося, наче я пройшов крізь скло й опинився на картині Гойї[129]. Я навіть зовні став інакший: старий, гротескний чоловік із гачкуватим носом. Одна газета назвала мене «старим запеклим невдахою». Я ледве впізнавав себе на фотографіях. А мені доводилося жити всередині цієї нової істоти, яку зляпали нашвидкуруч та натягли на мене, мов жахливу віслючу голову на картині Гойї[130].

Перші дні минули у вихорі зніяковілості, непорозуміння, недовіри. Я не лише не міг повірити в те, що сталося, але й не міг цього осмислити. Утім, я більше не збираюся розповідати про ту історію. Вона добігла кінця. А що то була за історія, я спробую пояснити за мить. Час минав, і я намагався поводитися по-різному, казав різне, змінював думку, оповідав правду, потім брехав, потім утрачав самовладання, був незворушним, потім нещирим, потім улесливим. Нічого із цього не допомогло мені на суді. Рейчел у чорному вбранні була дуже зворушливою. Усі прислухáлися до неї та співчували. Суддя приготував для неї особливий нахил плечей і особливу похмуру посмішку. Не думаю, що вона все холоднокровно спланувала. Потім мені спало на думку, що поліціянти, звісно ж, самі вигадали, як усе сталося, і порадили цю версію Рейчел, пояснили їй, що до чого. На початку вона, можливо, навіть намагалася незв’язно розповісти правду. Але ця історія була такою неймовірною. Незабаром знайшлася коцюба, з якої я витер її відбитки пальців і яку щедро вкрив своїми. Усе здавалося очевидним. Рейчел залишалося лише голосно волати. Я, зі свого боку, точно поводився як винний. Імовірно, часом я сам майже вірив, що вбив його, так само, як вона, імовірно, вірила, що не вбивала.

Я навіть збирався написати, що «не звинувачую її», але це було б неправдою. Хоча, з іншого боку, не можна сказати, що я звинувачував її. Те, що вона скоїла, було жахливо — ницими були і вбивство, і брехня. Проте гадаю, що мій моральний обов’язок перед нею — зрозуміти, що вона накоїла, подивитися на її вчинок і спробувати осягнути його. «І в пеклі не знайдеш страшніше люті, ніж в знехтуваної тобою жінки»[131]. З одного боку, це могло мені лестити. З іншого — було в цьому щось варте захоплення: видатна сила духу, видатна воля. Адже я навіть не уявляв, що вона керувалася дріб’язковим легкодухим бажанням захистити себе. Що вона відчувала, поки тривав суд, і згодом? Можливо, гадала, що мені якимось чином удасться виплутатися. Можливо, вона лише надзвичайно повільно, захищаючи себе, вживалася у свою згубну фінальну роль.

Була в цій ролі навіть якась досконалість. Якась досконала помста двом чоловікам її життя. Деякі жінки ніколи не пробачають. «Я не дала б йому навіть волосини зі своєї голови, щоб він міг повіситися. І пальцем не поворухнула б, дивлячись, як він помирає». Значно пізніше я дізнався, що Крістіан навідувала Арнольда у Франції. Але, безсумнівно, воля, яка скерувала той молотоподібний удар, визріла значно раніше. Коли я мигцем помітив її на початку своєї розповіді, вона вже мала сталеву силу. Тут майже не було чому дивуватися. По-справжньому мене здивувала сила відчуттів Рейчел до мене. Щоб виникла така видатна ненависть, знадобилася чимала любов. Я просто не помічав, що Рейчел кохала мене. Вона мусила бути глибоко закоханою в мене, щоб так вагомо й послідовно брехати заради мого знищення. За це її варто було поважати. Пізніше, мабуть, я відчув цю повагу. Ні, я не «звинувачую» її, але й не «виправдовую». Я не певен, що таке «прощення». Я знищив свою прихильність, я «відпустив її» і не відчуваю між нами пронизливої об’єднувальної обрáзи. У якомусь невиразному сенсі я навіть бажаю їй добра. Люди часто вважають прощення емоцією. Це не так. Прощення — це радше припинення емоції. Отже, напевно, я насправді пробачив її. Хіба має значення, яким словом це називати? Правду кажучи, вона була інструментом, який неабияк став мені в пригоді.

Кілька разів я звинувачував її, а потім забирав свої звинувачення. Не так-то й легко врятуватися, скориставшись кимось іншим, навіть якщо це чесно. Подекуди — важко це описати — я мало не втрачав глузд від почуття провини, провини всього мого життя. Хай би хто опинився на лаві підсудних, він почуватиметься винним. Я купався у своїй провині та її непристойності. Деякі газети писали, що я, схоже, насолоджувався судом. Я ним не насолоджувався, але дістав від нього насичені й цілісні враження. І вдавалося мені це лише тому, що тоді в Англії вже скасували смертну кару. Я не зміг би незворушно подивитися в очі катові. А нечітка перспектива ув’язнення не надто займала мене, зважаючи на мою нову, бурхливішу та яскраву, свідомість. (Правду кажучи, неможливо заздалегідь уявити собі, що таке тривале ув’язнення.) Мені примусово подарували новий стиль життя, і мені нетерпляче хотілося вивчити його. На мене (нарешті) чекав власний хрест чималих розмірів, і на ньому написано моє ім’я. Не схоже було, що ним можна знехтувати. Я ніколи в житті не почувався пильнішим і живішим, тож тепер озирався з вигідного становища своєї свідомості на того, ким я був: сором’язливого, недосконалого, уразливого чоловіка.

Мій адвокат хотів, щоб я визнав себе винним, і тоді можна було б домагатися вердикту щодо ненавмисного вбивства. (Напевно, на це Рейчел і сподівалася.) Я наполегливо стверджував, що не винен, але водночас відмовлявся чітко пояснити, що робив чи що взагалі сталося. Власне кажучи, якось раз на суді я розповів щирісіньку правду, але навколо неї вже сплелося стільки моїх власних ухилянь і брехні, що правди разом із її самопоручительською ясністю ніхто й не помітив. (До того ж її зустріли такими гучними криками відрази, що галерею довелося очистити від публіки.) Я вирішив, що не виправдовуватимусь, але й не виправдовуватиму нікого іншого. Виявилося, що, з погляду правдоподібної розповіді, це неможливо. Хай там як, усі: суддя, присяжні, юристи, включно з моїм власним адвокатом, преса й публіка — уже склали власне враження ще до початку судових засідань. Свідчення проти мене були непереборні. Принесли мого листа з погрозами Арнольдові, а його