Дмитро Олексійович Міщенко - Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Той день мав настати колись. І він настав. Першими зійшлися на раду князі та воєводи і стали питатися один в одного, як візьмуть Волин.

— Княже Мезаміре, — обернувся Велемир до привідці дулібів. — Ти найліпше знаєш свій город. Скажи нам, де в окольнім валу найслабше місце, через яке можна було б проникнути нашим воям?

— Тільки через ворота, більше ніде не зможемо проникнути.

— А через ворота яким чином?

— Єдиним: маємо висадити їх. Закріпимо дубові колоди на возах, надамо возам великої швидкості й битимемо, доки тріснуть чи поваляться.

— Гадаєш, обри дозволять зробити те?

— Боронитимуться, ясна річ, та наші ж теж будуть поруч, можуть і не дати їм боронитися, тим паче аж надто.

Не повірили чомусь, засумнівалися. Тоді підвівся князь втікичів Славомир.

— Вітець розповідав мені свого часу, як дід Волот брав Анхіал. Він поробив широкі і дещо вищі за вали сходні. Внизу вони мали в кілька разів ширшу опору, ніж угорі, отож зіпхнути їх супостат аніяк не міг. А тими сходнями на забороло вільно могло вийти одразу десять-двадцять мужів. Коли поставимо такі сходні по обидва боки від воріт, авари неспроможні будуть стримати наших.

За цим разом князі не сумнівалися, супротивно тому, заговорили навперебій, казали, коли зробити це поночі і, отже, несподівано для тих, що боронять город, успіх забезпечений. На заборолі буде лише сторожа. Поки вона зніматиме тривогу, поки всі інші обри прокинуться та стануть на вали, мужі землі Троянової будуть уже на заборолі, а там і поза заборолом, гляди, розчинять і ворота.

Сталося навіть швидше й легше, ніж гадалось. Обри або ж не завважили своєчасно сходнів, з якими руси наближалися до валу, або не надали їм належної ваги, прискали на тих, що ворушили темінь, стрілами, і не знімали великої тривоги. Коли ж угледіли, з чим підійшли руси, як швидко та спритно полізли вони на вал, пізно було кликати поміч, а тим паче боронитися. Нападники лізли та й лізли тими сходнями, доволі швидко зіпхнули з заборола сторожу, загуркотіли сходами до воріт, молодші і спритніші стрибали на землю прямісінько з заборола і там, на землі вже, ставали до січі. Зашкодити вторгненню в обрів не було на той мент ані сили, ані спроможності. А тим часом число тих, що вторглися, помітно зростало, і ворота доволі швидко виявилися розчиненими. В них не забарилися вломитись кінні сотні, потяли мечами чи прикололи до землі сулицями решту сторожі і, не затримуючись, погнали коней вузькими вулицями города. Одні — аби нагнати жаху тим обрам, що спали по оселях горожан, інші — аби швидше бути біля намістя при острозі, де, знали, є княжі конюшні, а до тих конюшень поспішають розбуджені тривожними сурмами обри, і коли не сіли ще в сідла, то ось-ось можуть сісти і вихопитися назустріч полянам, росам, уличам злагодженими сотнями, а то й турмами.

Відстань до волинського намістя не така вже й далека, а проте і її пощастило здолати безборонно. Город давно уже виповнився галасом, людською метушнею, за мить-другу вигулькнули з воріт та заступили собою путь і аварські вершники, — далебі, ті, що спали по волинських оселях і мали коней там-таки, по повітках та конов’язях.

Задзвеніли мечі, знялись над Волином і полетіли в розбурхану ніч чиїсь погрози-нахваляння. Спершу виразно чуті, далі менш розбірливі, схожі часом на лемент-тривогу, часом на торжество. Ті, що вторглися, не остуджували буєсті, робили все, аби іти вперед, аби нагнати обрам страху; обри ж що далі, то помітніше збиралися докупи, силилися злютуватися в надійні лави. Хтось із них догадався підпалити там стіг сіна, там — соломи, а там — і халупу. До світання далеко ще, город затоплювала темінь, піди та розберися в ній, де свої, де чужі. Одначе й русам це не на збитки — бачать, де авари, скільки перед ними аварів. Знай напирають та й напирають на них, не одного вже упокорили і не одну злютовану до оборони лаву примусили оступитися. А підмога в такій метушні не завжди встигає надійти. Тоді аварам нічого іншого не лишається, як стояти на смерть і гинути в нерівній січі або шукати рятунку у втечі.

І все ж коли об явилися за далеким небосхилом перші промені сонця й розтопили чи відтіснили ген далі десь темінь, князі не могли не пересвідчитись: город Волин до лиха густо заселений кінними обрами. Воно й не дивно, сюди збігалися вони звідусіль, саме тут шукали захисту і порятунку.

— Що робитимемо? — над’їхали молодші князі і запитали в старших. — Невже усе оте скописько аварів маємо потяти?

— А як інакше замиритися з ними?

— Може, варто піти на перетрактації?

— Це обри, Мезаміре. Вони не складуть броні і не подадуть руки до вериг.

— Своїх багато втратимо, ось біда, — вкинув слово й Славомир.

— Іншої ради немає. Не ми в них, вони в нас мають просити миру.

Мезамір довго і пильно оглядав город, що став боролищем, приглядався до тих, що стиналися на боролищі.

— Тісно нам тут, — обернувся до Світозара та Велемира. Може, почленуємо тих, що бороняться, на малі островки і тим примусимо стенутися?

— А як нашим буде серед почленованого супостата? — Світозар йому. — Я про інше думаю: аби не було так тісно, відкиньмо навпіл поділених аварів далі від намістя і починаймо облогу дитинця та аварського заводія, що возсідає в ньому. Впаде дитинець, швидше будуть зломлені в намірах своїх і всі інші обри.

— А що, це діло, — вхопився за ту пораду київський князь. — І оскільки воно не з легких, візьму його на себе.

— Особисто з Форисином мав би поквитатися я, — несміливо, одначе й владно заперечив привідця дулібів.

— Візьмемо дитинець, дамо тобі таку нагоду, ніде він не дінеться.

— То буде, княже, не те і не так. У січі хотів би здибатися з кагановим тудуном і побачити, чи такий хоробрий він, як жорстокий.

Світозар і Велемир переглянулися. «Занадто молод ти, Мезаміре, — казали ті позирки, — аби виходити на герць із Форисином!» Перший зібрався з думкою і зважився висловити її стольник:

— То, може, удвох і йдіть на дитинець? Взяти його, справді, нелегко буде, а Мезамір знає там усі можливі щілини.

Привідця дулібів не став ждати згоди київського князя, підібрав поводи й націлився їхати. Та нараз