Дмитро Олексійович Міщенко - Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

гірко для аварів, такого не знали вони мало не сто літ), і стрілами та сулицями прискали в спину. Добре вже те, що попередив заздалегідь воїв, які стримували русів по Лузі: стояти, доки не відійдуть турми, що були в міжріччі; лиш потім відійти під прикриття острогу і його валу. Не були б попереджені, хто відає, як обернулося б. Могли б збитися усі настрахані біля воріт і приректи на смерть не лише тих, кому велено було відходити останніми, — всіх, і піших, і кінних, виведених з острогу на січу, і тих, що сиділи й ждали повеління привідці в острозі. За такої наглої втечі усе можливе.

Бачив, терхани дивляться на нього, аварського тудуна в Дулібії, ніби на приреченого. Невже так підло упали духом і встигли увірувати за ці дні: і їм, і їхньому привідці уготовано найгірше?

Здолав гнітюче відчуття, що встигло лягти на серце, й подав нарешті голос:

— Передусім хочу знати, скільки в кого залишилось воїв.

Підводилися й казали, а він слухав їхні казання і що далі, то помітніше хмурився. Лише в двох січах побували його турми, і не всі, а он скільки втратили воїв, вважай, половину. Одні не повернулися до свого привідці з околій (не інакше як подалися за гори), інші ходили з привідцею на антів і нічого, крім смерті, не виходили. Як же стоятиме з такою силою супроти значно чисельнішої сили князя Велемира? На що покладатиметься? Всього лиш на вали Волина чи таки й на поміч із-за гір? Проспав він Дулібію. Он скільки літ сидів у ній, а ні разу не поцікавився, що діється поза її обводами, про що помишляють недобиті анти. Упивався розкошами, що мав, тішився жонами, якими обзаводився та й обзаводився. Гадав, твердо й навічно сів у Дулібії, коли одних запріг у ярма, на других накинув оброті, то всі інші анти не посміють, не зважаться зняти руку на аварів. А вони зняли, бач, і он як грізно занесли її. Що ж сталося? Чому так розхоробрились? Почули, що каган повернувся з-під Константинополя ні з чим? Так його ж не погромлено там, всього лиш знеславлено підлою втечею тих же слов’ян! Мали б знати це і тямити: дорого поплатяться за цю зухвалість, коли з-за гір прийде і стане помщатися каган.

— Повеліваю всім і кожному, — заговорив по тривалих роздумах, — наявну в острозі живність взяти під надійну охорону й берегти, яко зіницю ока. Коней також. Дуже можливо, що сидітимемо ми за валами острогу довго, до того самого дня, коли прийде з Паннонії і погромить зухвалих антів котрийсь із високих привідців. Вони, гадаю, знають уже, що сталося в землі Дулібській, і все-таки, аби не барилися й прийшли, маємо подумати, як послати до них свого гінця.

— Ще одне. Ворота і вали оберігати пильно і надійно. Так надійно, аби привідця русів і помишляти не смів, що може взяти нас за ними.

XXXIII

Перші кілька днів анти й не поривалися брати Волин на меч і сулицю. Ходили по боролищах — одному, другому й третьому, підбирали своїх і аварських коней, вибиту з рук бронь, зносили докупи потятих (окремо — своїх, окремо — аварів) і готувалися віддати полеглим у січі останню шану.

— Авари втратили близько трьох тисяч потятими, — доповіли київському князеві.

— А ми скільки?

— Наших теж немало, і все ж менше.

— Далі буде навпаки: ми втрачатимемо більше, ніж авари. Віддаймо шану потятим, а потім уже зійдемося та помислимо, як братимемо острог і тих, що в острозі, де, хто стане табором та що вдіє, аби жоден аварин не проник ані в город, ані з города.

— Гадаєш, робитимуть такі спроби?

— Форисин може не відати, що Дандалові зараз не до нього, і кликати його на поміч. Тим паче, що іншої надії на порятунок у нього немає.

Повинностей у тих, що готувалися до тризни, було та й було. Тож і готувалися не день і не два. А коли упоралися з усім — і обринів поховали, і своїх віддали вогню, — нагодився й Світозар з уличами. Тож тризну по потятих справляли таким велелюддям, яке буває лиш тоді, коли віддають останню нашу найбільшим достойникам. Виповнювали братниці й казали: «Най царствують там, на вічнозеленій поляні Дажбога». Знову виповнювали і знову казали: «Вони полягли за велике, благословенне богами діло — звільняли люд свій від аварських вериг. Їм будуть там, у Вираї, найбільші почесті і шана». Треті, захмелівши, не забували й про себе: «Випиймо, братіє, за побратимів та попрохаймо їх, най не забувають там, у царстві благодаті, й про нас, на землі сущих. Най стануть перед ясними богами та вблагають їх, аби не насилали на нас супостатів з чужкраю, надто таких, як обри, аби поливали землю медоносними дощами, а не крівцею людською. Ано, і об тім подбаймо, коли вже сталося так, що попрощалися з ними на віки вічні».

А хміль що далі, то помітніше розбирав мужів. Спершу тільки хвалилися своїми подвигами в недавній січі, далі стали й похвалятися: чого мають терпіти цю нечисть — обринів — на своїй землі? Підуть зараз і скажуть князеві: завтра, а найпізніше післязавтра хай кидає клич і веде всіх, хто є тут, на Волин. Он скільки їх, полян, росів, дулібів, уличів, втікичів, древлян. Чи таку силу спроможні стримати ті, що сховалися за валами? Та варто гуртом натиснути на вали, як рухнуть, дарма що он які міцні, а від того осиного гнізда, що його звив там каганів тудун Форисин, сліду не залишиться.

— Хочете, — вихоплюється найзавзятіший, — зараз піду й скажу про це князеві.

Його вгомоняють: не спіши, чи князь без тебе не відає, коли і що повелівати? Не видиш хіба, він не сам тепер, і стольник тутки, і князі древлян, втікичів, дулібів. А щоб вгомонити, затягують пісню, молодші йдуть і в танок.

Веселощі на все міжруччя між Лугою та Бугом і далеко поза Бугом. Бо підпирають слов’ян волинські вали з полудня і з полуночі, з заходу і сходу. Лиш Волин німує та жде, що спіткає його по тризні. Коли ж настав вечір і ті, що справляли тризну, розпалили ще й багаття, аварам, котрі стояли на валу й бачили, що діється поза валом, і зовсім не по собі стало: а що, коли ця сила та піде на приступ отак,